Проповідь священика Сергія Ганьковського в Дев’ятнадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Звичайним людям, поки що далеким від досконалості, якими є усі ми з вами, важко зрозуміти сенс слів, якими закінчується фрагмент послання апостола Павла, прочитаний сьогодні за літургією: «Але Господь сказав мені: “Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі”» (2Кор. 12:9). Треба життя прожити, і не просто – прожити, а протягом усіх довгих його років невпинно боротися із самим собою, зі своїми пристрастями і гріховними намірами, щоб усвідомити до кінця, про яку «неміч» говорить Господь апостолові. І дійсно, чому це той, хто потрудився «більше за них усіх» (1Кор. 15:10) і кому, звичайно, є що сказати у своє виправдання, вважає за краще «хвалитися неміччю» (2Кор. 12:5)?

Апостол «хвалиться неміччю» і пропонує нам усім його наслідувати в цьому для того, щоб, як сам він каже, «не скасувати хреста Христового» (1Кор. 1:17). Бо усі зусилля людського пропащого розуму, навіть такого розуму, яким наділений від Господа святий апостол, не в змозі звести таку філософську систему, яка сама по собі змогла б врятувати світ, що гине. І, вже звичайно, не варто навіть і намагатися створити досконале людське суспільство, що кероване ідеальними правителями, живе за бездоганними законами, у надії, що вже в цьому суспільстві, з цими правителями ми нарешті вирішимо усі свої проблеми. Якби людство могло врятувати себе саме, навіщо потрібна була б тоді Голгофська Жертва? Навіщо потрібен Спаситель тому, хто переконаний, що здатен, як барон Мюнхгаузен, сам себе витягнути за волосся з болота?

Якщо з ранку до ночі і з ночі до ранку ми будемо старанно рахувати свої перемоги і досягнення, нам і справді зможе одного разу здатися, що це нашими зусиллями, а не Божим милосердям світ досі стоїть. Спосіб життя православного християнина – тверезіння, тобто таке влаштування свідомості, коли воно зайняте не інвентаризацією власних уявних чеснот, а «вихвалянням неміччю», яка суть не що інше, як пристрасті і гріхи наші. Перше, що каже Спаситель, починаючи Своє громадське служіння: «Покайтеся, наблизилося бо Царство Небесне» (Мф. 4:17). Покайтеся, а не підводьте підсумки перемог і добрих справ! Бо тільки тому, хто кричить: «Господи, спаси мене!» (Мф. 14:30), Христос може протягнути руку допомоги. Якби потопаючий, замість того щоб волати: «Врятуйте!», – затіяв би гучно перераховувати усі свої достоїнства і чесноти, навряд чи б хтось зрозумів, що він потребує не захоплених оплесків, а протягнутої йому руки допомоги.

Апостол «хвалиться неміччю», сповідуючи, що сама себе людина врятувати не може, що їй для спасіння, для вічного життя потрібна зовнішня чудотворна і животворча допомога. Тому і каже він: «Я значно охочіше буду хвалитися немочами своїми, щоб перебувала в мені сила Христова» (2Кор. 12:9), тому і каже, що знає: Бог діє там і тоді, де і коли відступає гордість і самозвеличення людське. Бог рятує тих, хто зрозумів, що не має сили для рятування себе, хто дійсно «убогий духом» (див. Мф. 5:3), хто зубожів до такої міри, що не здатен не лише звеличуватися «надзвичайністю одкровень» (2Кор. 12:7), але навіть просто хвалитися якимись добрими справами, які відшукаються хоч у малій мірі в кожної людини, якою б недосконалою і поганою вона не була.

От Господь каже учням Своїм: «І хто напоїть одного з малих цих чашею холодної води, тільки в ім’я ученика, істинно кажу вам, не втратить нагороди своєї» (Мф. 10:42). Але той, хто напоїв, має остерігатися ставити собі цей подвиг у чесноту, бо в іншому місці Христос зауважує: «Так і ви, коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні; бо зробили тільки те, що повинні були зробити» (Лк. 17:10). Ось і спробуй нахваляйся після цього хоч малими добрими справами – тут же почуєш у відповідь: «Отже, коли твориш милостиню, не сурми перед собою, як роблять лицеміри в синагогах і на вулицях, щоб прославляли їх люди. Істинно кажу вам: вони вже мають нагороду свою. У тебе ж, як твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя, щоб милостиня твоя була потаємною» (Мф. 6:2-4).

Похвальба неміччю – це, зрозуміло, одкровення цієї самої немочі, тобто наших слабостей і гріхів. Одкровення гріхів перед Богом і духівником називається в Церкві покаянням і твориться в такій же заповітній таємниці, як і творення добрих діл. І здійснюється покаяння цілком щиро тільки тоді, коли людина до кінця усвідомлює свою неміч і зіпсутість, коли вона розуміє чітко і ясно, що сама себе позбавити від гріха, що насилує її, не може.

Сьогоднішній євангельський припис «любити ворогів» і давати у позику, у відповідь «не чекаючи нічого» (Лк. 6:35), якраз і повинен би викликати в кожного з нас гостре бажання «хвалитися неміччю», бо уявити себе самого милосердним, «як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36), – важко, якщо не сказати більше. А раз це так, тоді будемо «хвалитися неміччю», тобто будемо каятися, як і закликає нас Господь і Його апостол. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 19 неділя після П’ятидесятниці