Блага звістка
Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Коли пізньої осені дивишся на вмирання такої ще зовсім нещодавно розкішної природи, коли бачиш, як від тріумфуючої краси рослин залишаються одні лише скелети позбавленого листя суччя, певна печаль ні-ні та і закрадається в наше серце, проникає в людську душу. Проте в цілому осіннє вмирання природи здається нам процесом природним, нормальним, майже бажаним. Чому ж тоді усе в істоті людській так опирається навіть думці про смерть самої людини? Чому вмирання людського організму за довгі тисячоліття існування людини на землі так і не стало для людства простою і нормальною справою? Якщо людина і справді продукт еволюції, тоді дозволено запитати: куди ж ця премудра еволюція дивилася, чому вона, така передбачлива в інших дрібницях, якось не здогадалася вкласти в нас певний механізм, який би допомагав нам безтрепетно і спокійно зустрічати смерть? Зустрічати її, наприклад, з таким же задоволенням, як ми зустрічаємо сон після денних трудів.
Посилання на те, що є в нас певний потужний інстинкт самозбереження, через що, оскільки він нам вроджений, людині так важко покидати цей світ, можливо, і хороші, але не універсальні, бо в жодній мірі не пояснюють скорботи чоловіка за померлою дружиною, не дають відповіді на безмовні материнські сльози над труною сина. Премудра еволюція не відповідає на питання: за що? Людина, чужа вірі в Бога, скаже, що природна стихія і не зобов’язана давати відповіді на такі питання. Але людина допитлива все ж запитає і себе, і байдужу природу, а рано чи пізно і Самого Бога: «А чому тоді ці питання виникають у мене, чому я не можу і не хочу миритися із смертю, як не умовляю себе, як не намагаюся довести і собі і усім навколо, що помирати – нормально і зовсім не страшно?»
Що б не казали атеїсти, християни знають, що смерть – протиприродна; Церква знає, що Бог не творив смерті. Саме наше неприйняття смерті, сам наш страх перед нею ясно свідчать, що смерть – не нормальне завершення життя, а жахлива катастрофа.
Усім хороше життя безбожника: жодних тобі моральних зобов’язань, жодних постів, жодних молитовних подвигів – їси, пий, веселися! І тільки знання про смерть, яке жодною горілкою не заллєш, жодною розпустою не витравиш, – це знання отруює йому навіть найсолодші хвилини життя.
Наша головна книга, Книга Життя, називається грецьким словом Євангеліє, що в перекладі означає: «Блага звістка». Син Божий і Син Людський, Господь наш Ісус Христос приніс нам, що так і не знайшли самостійно відповіді на питання: чому ж ми помираємо? – радісну звістку про те, що ми ніколи не помремо, що життя з Богом не може закінчитися, тому що Бог вічний і безсмертний, і церковна, обожена людина теж вічна і безсмертна поруч і разом зі своїм Богом.
Якби смерть, мерзотний винахід диявола, торжествувала на землі, якби вона була абсолютним і неминучим кінцем всякого існування, тоді навіщо Христу Спасителеві було б воскрешати сина вдови наїнської? Щоб цей юнак через декілька років знову помер? Не можемо ж ми насправді припустити, що воскресіння цього хлопчини було просто фокусом, просто демонстрацією надприродних здібностей: от як я можу! Це сатані якраз так глумитися над бідною матір’ю, а людина, навіть пропащий грішник, все ж посоромиться, не осмілиться, я гадаю.
Звичайно, Господь, Який прийшов у місто Наїн, повертає матері сина, як пізніше воскресить дочку Іаїра і чотириденного мерця Лазаря, зовсім не для того, щоб усі, хто воскрес, колись знову померли. Якщо все одно помруть, чого і намагатися! Ні, Спаситель цими чудесами свідчить нам про Вічне Життя кожного, а не тільки цих конкретних людей. Син Божий для того і став Сином Людським, щоб наше людське єство могло воскреснути в Його Божестві.
Іншими словами, віруючого від атеїста відрізняє передусім знання однієї простої істини: людина безсмертна. Смерті немає. Як сказав протоієрей Костянтин Островський: «Померти нам не вдасться». Пасха Христова – найголовніше свято християн – якраз і святкується на згадку про те, що людство, змучене самим собою, змучене хворобами, страхами, ненавистю, отримало раптом ні за що ні про що благу звістку про те, що смерті більше немає.
Людина, яка увірувала, ще до розуміння багатьох непростих речей у християнстві, у першу чергу дізнається хорошу новину, радісну звістку, благу звістку про власне безсмертя і про непідвладність смерті усіх тих, кого вона любить, про їх і її Вічне Життя. Ну, як тут не радіти, як не порадіти тому, що тобі просто так, без всяких заслуг з твого боку, піднесли подарунок незвичайної цінності і краси! Причому знання це не відразу усвідомлюється новонаверненим християнином. Має пройти певний час, щоб він зрозумів, чому це так переповнює його радість, чому це світ став іншим – відколи йому відкрився Бог.
Любити Бога, дякувати Богові, намагатися жити по-Божому можна тільки тоді, коли зрозумів, ні, навіть не зрозумів – відчув, а ще вірніше сказати – учув! – що і якою ціною Бог для тебе, особисто для тебе, зробив. Ось що відкривається одного разу людині, ось після чого вона стає зовсім іншою, ось що дає їй сили жити, тріумфувати, боротися з собою, падати на кожному кроці та все ж не сумувати, а за словом апостольським – «завжди радіти». Це знання, це відкриття свого особистого безсмертя називається в християн духовним досвідом. Духовний досвід кожної людини так само реальний, як і досвід фізичний, так само ясний і чіткий, як відома формула 2х2=4, і так само безперечний, як великі географічні відкриття. Зрозуміло, не всякий пережив такий досвід. Але зауважимо, що і не всякому вдалося, сидячи верхи на бушприті «Санта Марії», заволати не своїм голосом: «Земля!», побачивши пологі зелені береги нового материка. Проте це не заважає нам не просто вірити в реальність Нового Світу, але точно знати, що Америка існує!
Кожна неділя – мала Пасха. Щонеділі Церква закликає нас згадати про те, що ми призначені вічному життю. Ось чому і сьогодні, і завжди наш Бог звертається і до нещасної вдови з галилейського міста Наїна і до кожного з нас з ласкавим закликом: «Не плач!» Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 20 неділя після П’ятидесятниці