Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять першу неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Хто має вуха слухати, нехай слухає» (Лк. 8:15), – суто, тобто двічі, закликає нас сьогодні Господь. Ну, але ж що ж, усі мають вуха і, значить, усі можуть чути Слово Боже, яке Божественний Сіяч усіває в наші душі ось вже дві тисячі років! Чому ж тоді нині, як і раніше, «багато покликаних, та мало обраних» (Мф. 20:16)? Чому численна кількість дорогоцінних зерен цього Божого сіяння як і раніше пропадає в нехтуванні, потоптане «при дорозі» тисячами байдужих ніг, подзьобане хижими птахами спокус і пристрастей людських? Чому душі наші, душі людей, схоже, які знають свого Бога, закам’яніли самовдоволенням і заросли гірким полином байдужості? Іноді здається, що саму Церкву Христову, створену на «камені віри» (див. Мф. 16:18) Пречистою Кров’ю Спасителя для того тільки, щоб грішний і перелюбний рід людський «і побачив, і увірував» (Ін. 20:8), а увірувавши – покаявся, – саму цю Церкву ми вживаємо як дзеркало для кокетливого чепуріння і самомилування, блюзнірські використовуючи це святе місце не для покаянних сліз і молитов, але для гордовитого самоствердження: «Я – православний, і вже за одним цим кращий за усіх інших, тобто «я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар» (Лк. 18:11).

Втім, «належить усьому тому бути» (Мф. 24:6), і «Син же Людський іде, як писано про Нього» (Мф. 26:24), тільки от ми, ми самі, переконані в тому, що усе своє свідоме життя йдемо за Ним, чи розуміємо ми, куди ми йдемо насправді? Чи розуміємо ми, що Христос сьогодні закликає передусім Своїх найближчих учнів, тобто нас з вами, подумати про те, який плід принесло в нашій душі Боже сіяння? На який ґрунт потрапило в нашому серці зерно Сіяча? На витоптану дорогу, на камінь, на пожвклу траву? А якщо це не так, якщо євангельське слово все ж знайшло в нашій душі благодатно удобрену землю, здатну прийняти Благу Звістку про Вічне Життя, тоді в чому ж полягає наш власний «плід у стократ» (Лк. 8:8)?

І в часи апостольські, і тепер християни живуть в оточенні людей, які далекі від Церкви, тих самих, яких Сам Господь назвав сьогодні «іншими», тих, заради яких Він і розповів притчу про сіяча. Здавалося б, учні і апостоли, вірні і віруючі, зовсім не потребують іносказань, бо їм «дано розуміти таємниці Царства Божого, а іншим – у притчах, щоб вони, дивлячись, не бачили і, слухаючи, не розуміли» (Лк. 8:10). Проте виявляється, що не лише «інші», але і найближчі, найулюбленіші так само, як і «зовнішні», «бачачи не бачать і чувши не розуміють!» І для них, кому довірені «таємниці Царства», доводиться пояснювати, що саме по собі звання апостольське, як і звання православного, не роблять ще людину святою, не відкривають їй дорогу на Небо. Саме тому Христос вимушений, тепер уже у вузькому колі Своїх учнів, знову повторити слова, раніше сказані для «інших»: «Хто має вуха слухати, нехай слухає» (Лк. 8:15).

Як легко, виявляється, прочитавши з десяток богословських книг, переконати себе в тому, що це і означає – бути православним. Як просто, походивши певний час у храм і поверхнево засвоївши певні статутні правила, присвоїти собі право повчати і ближніх і далеких, і «обраних» і «інших» тому, як «жити за правдою». Погодимося, що немає нічого солодше, ніж «з вченим виглядом знавця» відповідати на найрізноманітніші питання цих самих «інших», повчаючи їх, безрозсудних, і тому, куди свічки ставити, і тому, як душу рятувати. Чи знайдеться серед нас, Христових учнів, такий, хто щиро зізнається, що хоч йому, за словом Христовим, і «дано розуміти таємниці Царства Божого», проте власні гріхи і недбання про спасіння позбавили його права давати рятівні рекомендації іншим? Це навряд чи.

А як же, скажуть, катехізація? Як же припис апостола Петра: «Завжди будьте готові всім, хто домагається від вас звіту про ваше уповання, дати відповідь із лагідністю і благоговінням» (1Пет. 3:15)? Та хіба апостол щось каже про «слова»? Нічого! Зате ясно і недвозначно він попереджає свою власну вимогу про відповідь найважливішої умови тим, хто питає: «Господа Бога святіть у серцях ваших»! Стань святий сам, і тоді казати нічого не доведеться. Оброби з наполегливістю ґрунт твоєї душі, щоб благодатне зерно, кинуте тобі Сіячем, принесло «плід у стократ», тоді і врятуються навколо тебе тисячі.

Біда наша спільна в тому і полягає, що ми, які набули нарешті свободи християнської проповіді, заговорили безперешкодно і в повний голос і так захопилися цим, що, здається, забули про те, що язиком поле не зореш і одними тільки благими побажаннями колосу благодатного не виростиш. Ми забули Боже попередження про те, що не інакше, як «у поті лиця» (Бут. 3:19) свого ми будемо їсти хліб свій, що «за словами своїми будеш виправданий і за словами своїми будеш осуджений» (Мф. 12:37). Проповідуючи «іншим» у свідомості власної причетності до «обраних», давайте хоч іноді згадувати слова Господа, звернені до тих, хто завжди звик вважати себе «своїми», «посвяченими», «обраними»: «Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня» (Мф. 7:23)! Хто має вуха слухати, нехай слухає! Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 21 неділя після П’ятидесятниці