“Для Бога передусім вкрай важлива мотивація наших вчинків, а зовсім не їх масштаб”, – переконана редакція сайту . . .

«А без віри догодити Богові неможливо, бо треба, щоб той, хто приходить до Бога, вірував, що Він є, і тим, хто шукає Його, дає винагороду» (Євр. 11:6), – а віра в Бога, у свою чергу, має проявлятися цілком конкретними справами. До того ж доволі часто дещо безглуздими для оточення… І це не має дивувати, адже «що високе в людей, те мерзенне перед Богом» (Лк. 16:15), як рівно і навпаки: Бог часто цінує речі зовсім не значущі для людського оточення. І справа полягає в мотивації: що саме рухає людиною, коли вона робить ту чи іншу річ. Це чудово ілюструють два біблійні приклади.

«І сів Ісус навпроти скарбниці і спостерігав, як народ кладе гроші в скарбницю. Чимало заможних клали багато. Прийшла одна вбога вдова і поклала дві лепти, тобто кодрант. Покликавши учеників Своїх, Ісус сказав їм: істинно кажу вам, що ця вбога вдова поклала більше за всіх, хто клав у скарбницю, бо всі клали з достатку свого, а вона із злиднів своїх поклала все, що мала, весь прожиток свій» (Мк. 12:41-44). Отже Господь найбільше оцінив найменшу пожертву, а все через те, що вбога вдова віддала «весь прожиток свій», тим самим понадіявшись в усьому на Бога Живого. Адже так деколи роблять люди, коли в них зовсім немає коштів: вони все що є, все що мають, віддають Богові з надією, що Він подбає про них, так би мовити, поверне «з процентами». Ясна річ, для багатьох щойно написане звучить дещо наївно, а для декого взагалі безглуздо, проте Бог по-справжньому високо цінує такі пожертви, і можете повірити, не залишається в боргу.

«А як же віра?» – може зацікавитися хтось. – Так це і є самий що не є прояв глибокої віри: у найскрутніший момент в усьому покластися на Бога. І здається, що деколи Господь допускає такий плачевний стан наших фінансових справ, що б ми могли особисто зробити навіть не крок, а справжнісінький стрибок віри. Це стосовно першого прикладу, тепер – другий.

«І коли Він (Ісус) був у Вифанії, в домі Симона прокаженого, і возлежав, – прийшла жінка з алавастровою посудиною мира з нарда чистого, дорогоцінного, і, розбивши посудину, злила Йому на голову. Деякі обурились і між собою говорили: навіщо така трата мира? Бо можна було б його продати більш як за триста динаріїв і роздати вбогим. І дорікали їй. Ісус же сказав: облиште її, навіщо її бентежите? Вона добре діло зробила для Мене. Бо вбогих завжди маєте з собою і, коли захочете, можете їм добро робити; Мене ж не завжди маєте. Вона зробила, що могла: заздалегідь помазала Моє тіло на погребіння. Істинно кажу вам: по всьому світу, де тільки буде проповідане це Євангеліє, буде сказано на спомин про неї і про те, що вона зробила» (Мк. 14:3-9).

Цю історію важко зрозуміти людині сторонній, втім, її багато вірних не можуть до кінця зрозуміти. І справа тут не тільки і не скільки в похоронних обрядах прийнятих у Палестині в новозавітні часи, а як у поклонінні Богові. Бог, якщо хто призабув: Творець неба і землі, всього видимого і невидимого, і через те хоче відповідного поклоніння. Не те, що Йому цього поклоніння бракує, просто це природний порядок речей: коли люди захоплюються, як наприклад, якимсь твором, витвором мистецтва, вони за нагоди висловлюють свій захват їх творцю – а тут перед нами відкривається цілий всесвіт! І як після цього не віддати шану Творцю? На кшталт, автора наступних рядків: «Господи Боже наш, яке величне ім’я Твоє по всій землі! Слава Твоя піднеслася вище небес! Коли погляну на небо – діло рук Твоїх, на місяць і зорі, які Ти поставив, то що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, що Ти опікуєшся ним?» (Пс. 8:2,4,5).

Ну думаємо, що та жінка з алавастровою посудиною мира цікавилася влаштуванням всесвіту, проте вона змогла таким екстравагантним, як на думку деяких, чином віддати шану чи то Іоанну Хрестителю, чи то Іллі, чи то Єремії або одному з пророків (див. Мф. 16:14), а можливо вона вже достеменно знала, Кому саме віддає шану (чи дізналася згодом), проте факт залишається фактом: «По всьому світу, де тільки буде проповідане це Євангеліє, буде сказано на спомин про неї і про те, що вона зробила». Чому ми і є свідками… Але головне не це, а те, у чому можна не сумніватися, що імена цих двох жінок «записані на небесах» (Лк. 10:20). Чого собі і вам від щирого серця бажаємо.

Редакція сайту

Ближче до Бога

Ваш коментар: