Святий апостол Павло, міркуючи про святе таїнство хрещення, сокровенну силу його порівнює із смертю і воскресінням Господніми. Занурюючись, з його слів, у купіль, ми помираємо; виходячи з купелі, воскресаємо. Помираємо в купелі для життя тілесного і гріховного, а воскресаємо з купелі для життя духовного, святого, богоугодного. Невже не знаєте, що всі ми, що хрестилися в Христа Ісуса, у смерть Його хрестилися? Отже, ми поховані з Ним хрещенням у смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, так і ми в оновленому житті ходити почали… знаючи те, що давній наш чоловік був розп’ятий з Ним, щоб знищене було тіло гріховне, щоб нам не бути вже рабами гріха. (Рим. 6:3,4,6).

Так, як світлий воскреслий Господь, – так ясним буває єство наше, оновлюючись у купелі відродження благодаттю Святого Духа. Але не подумаємо, браття, що тут робить одна благодать, і робить тільки зовні або якось механічно. Ні.

Рятівна дія її здійснюється незримо – усередині. Присутня в хрещенні благодать Духа відображає собою ряд внутрішніх змін серця і рухів духу і з них утворює в нас нову, потаємного серця людину. Чому святий апостол Петро хрещення іменує обіцянням Богові доброї совісти, утворенням особливого, благодаттю міцного морального характеру. Що і як тут буває і бути повинно, я поясню вам декількома думками.

Всемилостивий Господь, створивши людину за образом і подобою Своєю, вказав їй тим останню мету у внутрішньому спілкуванні із Собою, захистивши її відомими, підручними людині умовами.

Шлях до досягнення цієї мети Бог поклав у ревному виконанні святої волі Його, яку зафіксував у чистій і непорочній совісті людини; але не зв’язав її в напрямі своєї діяльності, а обдарував її свободою діяти, як хоче, на власний розсуд, для того щоб вона сама себе вільно і добровільно визначила на неухильне ходіння у відомій волі Божій. Для того ж, щоб людина мала можливість мати раду зі своєю свободою, Він у тому ж дусі, в якому мешкає свобода, впровадив страх Божий, або почуття усебічної залежності від Бога Вседержителя, Всепромислителя і Всевіддавача. От усі стихії духовного життя нашого за первинним влаштуванням. З’єднуючись в одне, воно утворювало найморальнішу духовну особу, життя якої зводилося і здійснювалося так, щоб людина в почутті усебічної залежності своєї від Бога сама себе добровільно визначала на неухильне ходіння у святій волі Божій, поясненою совістю, в упевненості, що через це перебуватиме у внутрішньому спілкуванні з Богом, джерелом життя, і блаженствувати в ньому. До цього призначена людина, і так тривало б життя її завжди, подібно як таким чином триває воно постійно в ангелів святих, якщо б не падіння.

Падіння розладнало внутрішній порядок духовного життя. Відпала від Бога людина, і безпосереднє спілкування з Ним припинилося; почуття залежності від Нього завмерло або ослабіло, і не стало в людини сил дати раду із самою свободою, що спрямувалася не за волею Божою, тим більше що і совість або зовсім перестала тлумачити волю Божу, або стала тлумачити її криво. Так розпалися стихії життя духовного, і життя духовним бути перестало.

Між тим природа людська залишилася та сама, і призначення її було таким самими. Чому і відновлення могло здійснитися не інакше, як через відновлення первинних духовних людських сил і зведення їх у зумовлене взаємне розташування. Це і здійснює таїнство хрещення після попереднього приготування до того людини низкою моральних змін…

Наведу вам для пояснення цього один приклад. Святий апостол Петро проповідує в день П’ятидесятниці. Слухачі, прослухавши проповідь, вигукнули: що ж нам робити? Святий апостол відповідав: покайтеся; і в іншому місці: Покайтеся, і нехай охреститься кожен із вас в ім’я Ісуса Христа… і приймете дар Святого Духа (Діян. 2:38).

Розберемо це тут. Проповідь просвітила совість, просвічена совість воскресила почуття залежності від Бога, або страху Божого, – і ось з серця крик: що нам робити? Це – каятися, увірувати, прийняти благодать через хрещення. Покаятися – це означає наважитися залишити справи супротивні Богові, навернутися до Бога (Діян. 3:19) і визначити свободу свою знову на перебуванні у волі Його, як визначено було спочатку. Той, хто кається, і готовий би на це, але як приступити до цього, коли відчуває в собі, з одного боку, своє моральне безсилля, а з другого – не примирення з Богом, Якого завжди гнівив, і зі своєю совістю, яку завжди ображав. Задля зцілення цієї головної немочі і подається йому віра в Господа Ісуса Христа як єдиний засіб для заспокоєння і возз’єднання з Богом і благодать Духа як опора моральної моці. Чи помічаєте, як тут, у новому благодатному влаштуванні, усі колишні стихії і сили духовного життя, що заслабли і розпалися в падінні, зводяться знову до свого значення і союзу! Почуття залежності від Бога воскресає в покаянні, совість просвічується словом, свобода зміцнюється благодаттю, спілкування з Богом відновлюється через віру в Господа Ісуса Христа, єдиного Заступника Бога і людей… Так усі стихії, кожна своїм особливим цілющим лікуванням, оживають.

Залишається тепер злити їх воєдино, зібрати, як промені, в один фокус. Це і здійснюється в купелі хрещення, яке в цьому плані є як би благодатне горнило, де з відновлених таким чином заздалегідь стихій духовного життя найдієвішою благодаттю твориться нове творіння в Христі Ісусі, утворюється потаємного серця людина. З купелі ми виходимо новими в такому саме сенсі; почуваємо себе, що саме скуштували нове життя і починаємо блаженствувати. От дивіться, що сказано про тих, які навернулися проповіддю святого апостола Петра. Прийнявши слово, сказано, хрестилися, і тут же додається: почали перебувати у вченні, спілкуванні, молитві, усі були разом, усе в них було спільне, як би одна душа і одне тіло, одностайно перебуваючи в церкві, невпинно прославляючи Бога, жили в радості і простоті сердешній (Діян. 2). Щойно охрестилися, так і почали жити новим життям. Це нове життя розуміється усіма, хто хреститься, і є їх доля і спадщина.

Зібравши тепер в одну думку усі початки духовно-благодатного життя, відповідні до первинного його влаштування, ми побачимо, що кожен, хто хреститься, за внутрішнім влаштуванням своїм такий: по вірі в Господа Ісуса Христа, примирившись і прийнявши від Нього благодатну силу, християнин почуває себе визначеним і сильним до неухильного ходіння у волі Божій, про що і ревнує він з готовністю на всякі труди або жертви, відчуваючи ще тут тимчасову радість у спілкуванні з Богом і передчуваючи ту радість нескінченну, що має бути у вічності. У цьому полягає обіцяння Богові доброї совісти, або утворення християнсько-морального характеру.

Навожу вам це тому, щоб не забули ви, що сила хрещення полягає не в одному благодатному оновленні природних сил духу, але і в моральній зміні характеру або в тому і другому разом. За Божим влаштуванням спочатку відбуваються в дусі людському моральні зміни, а потім благодать, вселяючись у людину через таїнство, відображає їх у ній і тим оновлює саме єство її. У християнинові вже не одне єство, а і благодать. На вигляд зовнішній він той самий, що і усі нехристияни… а насправді він є розчинення і змішення єства і благодаті.

Мідь, наприклад, одна видає звук глухий, а в поєднанні зі сріблом звучить чистіше і дзвінко, хоча на вигляд різниці не помітно в тій і другій. Мідь одна – це єство наше; мідь у поєднанні із сріблом – те ж єство, облагодіяне в хрещенні. Візьміть яблуко з дикої яблуні і яблуко садове. На вигляд вони, можливо, абсолютно схожі, а внутрішня гідність того і другого зовсім не та. Так християнин і нехристиянин на вигляд ніби однакові, але не внутрішній їх характер тільки, але як би і склад неоднакові. Уся сила християн – усередині. Самі ж християни не можуть не усвідомлювати цієї відмінності і зміни – не на шкоду своєму упокорюванню, а в подяку слави Богові, Який рятує їх.

Не усе гине в людині падінням. Сліди колишньої краси залишаються на усіх силах її, тільки вони розділилися і розпалися. Це те саме, що розбите дзеркало. Коли ж поновлюється внутрішній лад життя духовного, тоді це те саме, що дзеркало цілісне, яке ясно відбиває усі риси і частини обличчя того, хто заглядає до нього. Звертаючись всередину себе, чи може християнин не усвідомлювати в собі цієї цілості, що дарована йому? Ще до хрещення людина – те саме, що розслаблений в усіх членах своїх: ні стати, ні рушити. Після хрещення він те саме, що розслаблений зцілений, про якого розповідає Євангеліє: він ходив, підскакуючи і радіючи. Так почуття бадьорості і моці сил, властиве християнинові, облагодіяному в хрещенні, чи може не засвідчуватися у свідомості?..

Бачите тепер, яка сила святого хрещення і як від нас самих не можуть сховатися його рятівні дії в нас?! Увійдіть тепер до себе і самі для себе вирішіть, чи є там те, що дає святе хрещення, чи ні. Якщо є – подякуємо Господові, без самопіднесення, проте ж, бо усе від Нього; якщо ні – викриємо себе, і докоримо, і поспішимо заповнити це через таїнство покаяння, в якому знову хрестяться грішники не в купелі, а в сльозах, хоча життя нове отримують таке саме, яке дається в купелі. Амінь.

Спадщина святителя