Пригадайте минулу бесіду мою. Там бачили ми, що вірний після виходу з купелі хрещення, має ревнувати виключно про догоджання Богові, бути готовим на усе заради такого пожертвування. Цей жар ревнощів за Богом, з любов’ю і відкиданням самого себе, складає таку невід’ємну рису християнського життя, що в кому він є, той живе, у кому немає його, той або мертвий, або завмер і спить. Це – насінина життя і разом сила життєва. Вона є плід поєднання благодаті зі свободою. Людина цілком віддає себе Божому водійству; благодать, прийшовши, приймає її, наповнює її, з’єднується з нею, і з цієї сокровенної скарбниці життя виходить людина відновлення (1Пет. 2:9), ревнивиця до добрих діл (Тит. 2:14), обрана бути святою і непорочною перед Богом у любові (Еф. 1:4).

Коли дорослі хрестяться, то вони дійсно є такими негайно після хрещення, бо вони тут же від своєї особи представляють усі необхідні до поєднання з благодаттю розташування серця. Відносно ж тих, кого хрестять немовлятами, Божественна економія нашого спасіння благоволила встановити такий порядок, що усе, що до покладення в нас початку християнського життя залежить від благодаті Божої, подається негайно, і оновлення здійснюється благодаттю; те ж, що залежить від нашої свободи, відкладається до віку, до першої сповіді і причастя, коли людина свідомо і добровільно віддає себе благодаті, – і тоді оновлення, що сталося раніше як би незалежно від неї, благодаттю однією, засвоюється нею і починає здійснюватися спільно з благодаттю і свободою. Тоді і вона з’являється завдяки благодаті Божої міцним ревнителем з християнського догоджання Богові, з повним відкиданням себе.

Усім відомо, що до цього моменту, такого важливого в житті, усе майже залежить від батьків і хрещених батьків, а потім і від них, і від нашої свободи; далі ж – і від тих різноманітних поєднань у житті, в які поставляє кожного незбагненне поєднання обставин. Від дій на наші свідомість і свободу усіх цих впливів і від того, як ми користуємося ними, виходить, що в одних – усе світло, у других – усе пітьма, у третіх – ні світло, ні пітьма… Я розумію під цим те, що одні після прекрасного дитинства і отроцтва, дійшовши до свідомості, полюбляють християнство міцною любов’ю і ревнують після нього неухильно, від сили в силу сходячи і пориваючись досягти в міру віку досконалості Христової; другі скоро ухиляються від Господа в дорогу пристрастей, у рабство духу світу і князеві його, і живуть у забутті Бога і невгодних Богові влаштуваннях; треті не знають, кому належать – не то Христу, не то світу: зовні беруть участь в усіх влаштуваннях християнського життя, а думками і серцем в іншій сфері обертаються і в інших предметах покладають свою втіху і щастя – це християни, що не мають духу Христового! Не про Господа в них турбота, а лише про одне, як би спокійно і утішно прожити на землі, серед усіх влаштувань, в які поставляють їх випадкові обставини тимчасового життя, не виявляючи себе, проте ж, чужими і християнському чину і не оголошуючи себе богоборцями і христоборцями запеклими.

Отже, якщо, обернувшись назад, захочемо ми сумлінно визначити, які ми стосовно Господа Ісуса Христа, лише Кому служити взяли ми зобов’язання у святому хрещенні, то одні виявляться ревними любителями Господа і життя християнського; другі – відданими світу і пристрастям, христоборцями; треті – зовнішніми християнами з миролюбним серцем.

До кого ж з цих звернути мені тепер слово?

Перші не потребують слова. Ми тільки можемо, дивлячись на них, Господа прославити та їх ублажити… Блаженні ви, послухавши покликання Господнє!.. Ви у світлі обличчя Його простуєте і про ім’я Його дбаєте усяку годину, волаючи: «Знемагають серце моє і тіло моє за Тобою, Боже серця мого і доле моя, Боже, навіки»

До других який сенс звертати слово, коли їх тут немає і ніколи не буває?.. Вони зовсім відхилилися в дорогу погибельну. Про них можемо жаліти тільки і молитися.

Отже, до вас слово моє, зовнішні християни, без духу Христового, без серця Господові цілком відданого, без ревнощів про догоджання Йому єдиному!. Чи не до вас одних, а до нас разом, бо і я перший серед вас. Що ж ми з вами скажемо собі! Ах, браття, примусимо себе зійти до почуття побоювання за себе і свою долю вічну… Подумайте, що кажуть про нас усі істинні любителі Божі, і ті, які ще тут, на землі, і ті, які вже на Небі. Що інше можуть сказати вони, окрім наступного: от люди, які, здається, від нас суть, але не суть наші.

Просте, здається, але яке страшне слово! Бо якщо ми не їх, то і вони не наші і ніщо їх не наше. Стало, не наш Христос, не наші усі обіцяння Його, не наш рай і вічне блаженство. А якщо це не наше, самі знаємо, що має бути наше… Бачите, яка біда! Між тим огляньтесь навколо… у нас усе майже християнське… порядки християнські, поняття християнські, розмови християнські, багато правил і діл християнських!. Чого бракує?. Бракує серця християнського. Воно не туди спрямоване… не в Богові його благо, а в собі і у світі, і не на Небі його рай, а на землі. Бракує цих міцних, як смерть, ревнощів про догоджання Богові і спасіння. Ми неначе заснули і завмерли… і рухаємося так, як рухає нас хід життя.

Ці самі ревнощі давайте збуджувати в собі… бо хто це зробить, окрім нас?! Самі прив’язалися до світу, самі ж і відривати себе від нього будемо. Увійдемо ж до серця свого – холодного, недбайливого і безтурботного – і почнемо його дружньо умовляти напоумитися нарешті, струсити узи пристрастей і світу, самовільно на себе накладені, і спрямуватися до Господа.

Говоритимемо душі так: ти створена за образом і за подобою Божими. Безмежний Бог так благоволив влаштувати тебе, щоб світитися в тобі з досконалістю Своєю, як сонце світиться в малій краплині води, і бути видимою в тобі і тобі, і усім, хто видить тебе, земним і небесним. А ти відвернулася від Бога і звернулася до світу, сприйняла його мерзенний образ, через те стала носити звіроподібну подобу князя віку цього. Згадай перший стан свій великий і ні з чим не зрівняний, пошкодуй про сьогоднішній не благодатний стан і навернися до Господа, щоб оновитися за образом того, Хто створив тебе.

Бог шукає тебе і, шукаючи, оточує усіма милостями і піклуваннями Своїми: життя твоє Його є, і усе до життя потрібне Його ж – і світло, і повітря, і їжа, і одяг, і житло, і усе, що є в тобі і в тебе, Його є. І це що ще? Заради тебе Він з Неба зійшов, страждав, помер на Хресті, воскрес, вознісся на Небо, Духа Святого послав і заснував на землі Церкву, в якій поєднав усе задля спасіння твого потрібне, і, головне, шляхом народження і ладом зовнішнього твого життя ввів вже тебе в цю скарбницю благ духовних!.. Бачиш, скільки любові! І за усе це від тебе вимагає Він єдиного серця твого. І крапля води, зігріта сонцем, сходить вгору… Ти ж, що зволікаєш навернутися до Господа, з усіх боків зігріта теплотою любові Його?!

Чи не бачиш, усі навколо йдуть до Господа, і бідні, і незнатні, і неписьменні. Що ж ти стоїш, допускаючи усіх упереджати тебе в Царство? Ніби ти гірша за інших? Чи позбавлена ти чого, що усім дається?!.. Що ж стоїш?! Зруш, поспіши, поки не зачинилися двері, відверті до прийняття усіх, хто навертається нині.

Чого стоїш? Навернися до Господа і почни Йому старанно служити… Час минає… сили старіють, грубіють і наближаються до нерухомості у своєму невірному напрямі. Між тим нині-завтра смерть. Дивися, не залишитися б тобі зовсім у цьому заскнілому охолодженні до Господа. Згадай страшний кінець, коли і Бог остаточно відвернеться від тих, хто не навертається до Нього, відкине тих, хто відкидає Його, і страхом спонукайся спрямуватися до Господа.

Шукай Господа! Бог або світ… середини немає. Чи ти так безтурботно спиш, що нічого не бачиш?!! Там усе – тут нічого; там істина – тут примара; там спокій – тут болючі турботи; там достаток – тут безперестанне томління; там радість і веселощі – тут тільки скорбота і туга сердешна. Усе це ти знаєш, випробувала і усе, проте ж, залишаєшся в тій же метушні розуму і серця… Рай на землі влаштувати хочеш?.. Восьма вже тисяча, як світолюбці виснажуються в спробах влаштувати рай на землі… І не лише немає успіху, навпаки, усе йде до гіршого… Не встигнеш і ти, а тільки змучишся, ганяючись за примарним благом світу, як діти за веселкою, що тікає.

Такими і подібними до цих розмовами умовлятимемо душу свою полюбити Господа, цілком до Нього навернутися… почати нарешті рішуче дбати про спасіння своє. Чи не станеться і з нами те саме, що буває з повітряними кулями… Будучи наповнені газом, щонайтоншою стихією, з якою швидкістю спрямовуються вони догори! Наповнимо і ми душу свою небесними істинами і переконаннями. Вони проникнуть і в серце, привернуть бажання, а там і уся істота наша спрямується до Неба і усього небесного.

Втім, яка душа не знає усього цього? Усі ми знаємо, що потрібно виключно Господові серцем належати і усе творити на догоджання Йому єдиному – і мале, і велике. Але коли належить приступити до справи – відмовитися від усього, – починаємо різні вживати відмовки, щоб залишитися при своїх пристрастях… «Де нам! – кажуть. – Це високе життя належить тільки обранцям… Ми ж – хоч абияк… Хто обраний, той особливо і закликається… От апостол Павло… та інші, подібно до нього мабуть покликані…» На це от що скажу: а ці обранці хіба не самі пішли на заклик Господній? Хіба їх зв’язаними як би тягнула благодать? Почули слово, підкорилися і спрямувалися до Господа… Нехай, втім, є особливі обранці… і в них усе особливо. Але є і спільний для усіх шлях… Цим спільним шляхом і підемо…

Взагалі ж ми усі обрані. Якщо слово істини торкнулося нашого слуху, значить, ми обрані… кличе нас Господь, і ми безмовні, якщо не підемо услід за Ним. Подивіться, як наверталися інші… Один почув: не приховуйте собі скарбів на землі – і усе залишив… Другий прочитав: «даремно метушиться (людина), збирає і не знає, кому те дістанеться» – залишив метушню і вступив на міцний шлях догоджання Богові. Третій поглянув на розп’яття з написом: «Ось що Я для тебе зробив; що робиш ти для Мене?..» – і усім серцем подався до Господа… Що це, хіба усі надзвичайні покликання?!.. Та ми всякий день тисячу подібних істин чуємо і читаємо… Чи можемо після цього вважати себе непокликаними?.. Ні, браття, не за покликанням, а за нами справа. Як навернулися ті навернені? Усвідомили, що немає життя, як тільки в Господові, і змінили своє неподібне життя.

Так має бути і в усіх. Внутрішня зміна, або перелом, залежить від сумлінності стосовно відкритої істини. А ця сумлінність – завжди від нас… прикладемо її – і здолаємо самі себе… У внутрішнє святилище серця ніхто сторонній не увійде… Там усе вирішує людина зі своєю совістю і свідомістю… Станемо ж самі в собі перед лицем Божим і, скоріше відтворивши усе, чого хоче Бог, і усвідомивши неминучість і невідкладність того для спасіння, покладемо в серці своєму цей заповіт: звідси почну належати Господові усім серцем і Йому єдиному служити усіма силами своїми… І здійсниться наше обрання, бо обрання і є поєднання нашої рішучості з покликанням Божим.

Господь близький… До усіх приходить і стукає в серці, чи не відкриє хто? Якщо серце – замкнута посудина, хто винен?! Усьому провина – наша несумлінність до пізнаної істини. Якщо б цього не було, усі б були завжди спрямовані до Господа. І чи багато що потрібно?! Адже ми не зовсім же цураємося Господа. Тільки догоджання Йому стоїть у нас не на першому місці… не є головною нашою справою, а як би додаток. Справа ж у нас – догоджання людям і звичаям світським. Поставте тепер догоджання Господові на перше місці і усе інше перебудуйте на вимогу цієї єдиної мети… і зміниться ваше внутрішнє налаштування… Усе залишиться те саме… тільки серце стане нове. От і все! Чи багато це?!

Багато що б ще хотів сказати вам про те саме, але бачу, що втомив вас… Решту самі докажете душі своїй… Бо хто, окрім нас самих, допоможе Господові опанувати серце нашим?. О, коли б ми підкорилися Йому і Йому віддали б серця свої… і лицем до лиця споглядали Його в собі, і усі оберталися у світлі Його, навколо Нього… як обертаються біля сонця усі світила, звернені до нього і ним освітлювані… складаючи свій особливий стрункий хор! Амінь.

Спадщина святителя