Слід нам собі утямити, коли і як починається дійсно християнське життя для того, щоб бачити, чи покладений у нас початок цього життя, і, у випадку, якщо ні, знати як покласти його, на скільки це від нас залежить.

Те ще не рішуча ознака істинного життя в Христі, якщо хтось іменується християнином і належить до Церкви Христової. «Не усяк глаголяй Ми: Господи, Господи, внидет в Царство» (Мф. 7:21). «І не ecu бо сущий від Ізраїлю, суть Ізраїль» (Рим. 9:6). Можна бути в числі християн, і не бути християнином. Це всякий знає.

Є момент, і момент дуже помітний, що різко позначається під час життя нашого, – коли хто починає жити по-християнськи. Це той момент, коли в ньому починають проявлятися відмінні риси життя християнського. Християнське життя є ревнощі і сила перебувати з Богом у діяльному спілкуванні, з вірою в Господа нашого Ісуса Христа, за допомогою благодаті Божої, виконанням святої волі Його, на славу пресвятого імені Його. Сутність життя християнського полягає в спілкуванні з Богом в Христі Ісусі Господу нашому, – у спілкуванні, на початку зазвичай сокровенному не лише від інших, але і від себе. Видиме ж спілкування, або свідоцтво про нього, що відчувається усередині нас, є жар діяльних ревнощів виключно про християнське догоджання Богові, з повним відкиданням себе і ненавистю до усього протилежного. Так, коли починається цей жар ревнощів, тоді покладається початок християнського життя; і в кому він постійно діє, той живе по-християнськи.

На цій відмінній рисі слід зупинити трохи більше нашої уваги.

«Вогню приидох воврещи на землю, – каже Спаситель, – і як бажав би Я, щоб він зайнявся« (Лк. 12:49). Це каже Він про християнське життя, і каже тому, що видиме його свідоцтво складають розпалювані в серці Духом Божим ревнощі про догоджання Богові, схожі на вогонь, бо як вогонь охоплює ту речовину, в яку впроваджується, так і ревнощі про життя в Христі охоплюють душу, яка прийняла їх. І як під час пожежі полум’я охоплює усю будівлю, так і сприйнятий вогонь ревнощів охоплює і наповнює усю людську істоту.

В іншому місці Господь каже: «усяк вогнем осолится» (Мк. 9:49). І це є вказівка на вогонь духу, що ревнощами проникає в усю сутність нашу. Як сіль, проникаючи у відповідну речовину, оберігає її від гниття, так і дух ревнощів, проникаючи в усю нашу сутність, виганяє гріх, що розтліває нашу природу і душу, і тілу, з усіх навіть щонайменших його вмістищ і сховищ, і тим рятує нас від морального гниття і розтління.

Апостол Павло заповідає: Духу не угашать (1Сол. 5:19), бути тщанием не ледачими, духом горіти (Рим. 12:11),– заповідає це усім християнам, щоб пам’ятали, що палання духу, або неліниві ревнощі, є невід’ємна властивість християнського життя. В іншому місці про себе каже він: «задня убо забуваючи, в предняя ж простираяся, із старанністю жену до почесті вышняго звання Божия про Христа Ісуса» (Флп. 3:13, 14); та іншим вселяє: «тако тецыте, та осягнете» (1Кор. 9:24). Значить, у житті християнському, внаслідок жару ревнощів, є певна швидкість і жвавість духовна, з якою беруться за справи Богоугодні, відкидаючи себе і охоче приносячи в жертву Богові всякого роду труди, без шкодування себе.

Утверджуючись на такому понятті, легко можна дійти висновку, що холодне виконання статутів Церковних, так само як і регулярність у справах, що пропонуються обачливим розумом, справність, статечність і чесність у поведінці ще не суть рішучі показники, що в нас наявне дійсно християнське життя. Усе це добре, але якщо не носить у собі духу життя в Христі Ісусі, не має перед Богом жодної ціни. Такого роду справи будуть тоді як би бездушні істукани.

І годинник добрий йде справно; але хто скаже, що в ньому є життя?! Так і тут: «часто ім’я тільки мають, що живі, будучи на ділі мертві» (Одкр. 3:1). Ця чеснота поведінки найбільше вводить в оману. Істинне її значення залежить від внутрішніх розташувань, в яких можливі значні ухилення від істотної правди при справах праведних. Як, утримуючись зовні від справ гріховних, можна живити до них прихильність або насолоду в серці, так само, роблячи справи праведні зовні, можна не мати до них розташування сердечного.

Тільки істинні ревнощі добро хочуть здійснювати в усій повноті і чистоті, а гріх переслідують до щонайменших його відтінків. Першого шукають вони як насущного хліба, з останнім чинять як із ворогом смертельним. Ворог ворога ненавидить не лише в лиці його власному, але ненавидить рідних його і знайомих, навіть речі його, колір йому улюблений, взагалі усе, що скількись нагадує про нього. Те саме і ревнощі про догоджання Богові істинні: переслідують гріх у щонайменших про нього нагадуваннях або натяках; бо ревнують про рішучу чистоту. Не будь цього, скільки нечистоти може осісти в серці!

І якого успіху можна чекати, коли немає стрімких ревнощів у християнському догоджанні Богові? Що не потребує зусиль, те ще виконуватиметься; але якщо знадобляться в чомусь значні зусилля, або якесь самопожертвування, – негайно трапиться відмова через неможливість упоратися із собою. Бо тоді нема на що буде спертися, щоб посунути себе на добру справу: шкодування самого себе підірве усі опори. Якщо ж додасться інше яке спонукання, окрім вказаного, то воно і добру справу зробить недоброю.

Спостерігачі при Мойсеєві убоялися через те, що себе жаліли. Мученики охоче йшли на смерть через те, що їх спалював внутрішній вогонь. Істинний ревнитель не законне тільки робить, але і пораду, і всяке благе навіювання, що таємно відбивається в душі; робить не лише, що здається можливим, але буває винахідливий на добро, увесь у турботах про одне добро сильне, істинне, вічне. «Скрізь потрібні нам, – каже святий Іоанн Златоуст (бесіда 31 на Діян.), – старанність і велике палання душі, готове ополчитися проти самої смерті; бо інакше неможливо Царство здобути».

Справа благочестя і спілкування з Богом є справа нелегка і багатоболюча; особливо на початках. Де узяти сил, щоб здолати усі ці труди? За допомогою благодаті Божої – в одушевлених ревнощах. Купець, воїн, суддя, учений проходять службу багатодбайливу і нелегку. Чим підтримують вони себе в трудах своїх? – Натхненням і любов’ю до своєї справи. Тим самим можна підтримувати себе і на шляху благочестя. А без цього ми знаходитимемо в служінні Богові млосність, тяготу, нудьгу, млявість. І тихохід йде, але з труднощами, тоді як для швидкої сарни або моторної білки рух і перехід складають задоволення. Ревне догоджання Богові є відрадний хід до Бога, що окриляє дух. Без нього можна зіпсувати усю справу. Потрібно усе робити на славу Божу, наперекір гріху, що живе в нас; а без цього ми будемо усе виконувати тільки за звичкою, на вимогу пристойності, бо так здавна робилося, і так роблять інші. Слід робити усе; а в іншому випадку ми одне зробимо, а друге ні, і притому без жодного жалю і навіть пам’яті про згаяне. Слід усе робити з увагою і обачністю, як головну справу; а інакше ми робитимемо, як припаде.

Отже, ясно, що без ревнощів християнин поганий християнин, – в’ялий, розслаблений, безживний, літеплий, – і життя не таке життя. Це відаючи, намагатимемося явити себе істинними ревнителями добрих справ, щоб бути дійсно угодними Богові, не маючи скверни або вади, або щось від таких.

Отже, вірне свідоцтво про життя християнське є вогонь діяльних ревнощів у догоджанні Богові. Питається тепер, як запалюється вогонь цей? Хто його виробляє?

Такі ревнощі виробляються дією благодаті, проте ж і не без участі вільної нашої волі. Життя християнське не є життя природне. Таким же має бути і його початок, або перше його пробудження. Як у насінині рослинне життя пробуджується тоді, як до прихованого в ній паростка проникає волога і теплота, і через них – сила життя, що все відновлює, так і в нас життя Божественне пробуджується, коли проникає в серце Дух Божий і покладає там початок життя за духом, очищає і збирає воєдино затьмарені і розбиті риси образу Божого.

Пробуджується бажання і вільне шукання (дією ззовні), потім сходить благодать (через Таїнства) і, з’єднавшись зі свободою, народжує потужні ревнощі. І ніхто не думай сам собою народити таку силу життя, про неї слід молитися і бути готовим прийняти її. Вогонь ревнощів із силою – це благодать Господня. Дух Божий, зійшовши в серце, починає діяти в ньому не лише томливими ревнощами, але і вседіючими.

Декому спадає на думку: навіщо ця дія благодаті? Невже ми самі не можемо робити добрих справ? От ми зробили ту і ту добру справу. Поживемо, і ще щось зробимо. Рідко хто, можливо, не зупинявся на цьому питанні. Деякі кажуть, що ми не можемо самі собою нічого доброго робити. Але тут справа не про окремі добрі справи, а про переродження усього життя, про життя нове, про життя в цілому його складі що призводить до спасіння.

За нагоди неважко щось зробити навіть дуже хороше, як робили і язичники. Але нехай хто навмисно визначить себе на безперервне творення добра, визначить порядок його за вказівкою Слова Божого, – і це не на один місяць або рік, але на все життя, – і покладе неухильно перебувати в цьому порядку, і потім, коли буде вірний тому, – нехай хвалиться своєю силою; а без цього чи не краще загородити вуста свої. Хіба мало бувало і буває спроб саморобного почину і влаштування християнського життя? І усі вони закінчувалися і закінчуються нічим. Постоїть трохи людина в новообраному порядку – і кидає. А як інакше? Немає сил. Тільки вічній силі Божій властиво підтримувати нас незмінними в розташуванні серед безперервних приливів тимчасових перемін. Тому треба сповнитися цією силою, виклопотати її і прийняти за чином, – і вона піднесе нас і витягне з цього хвилювання тимчасового.

Зверніться ще до досвіду і подивіться, коли приходять такі помисли самовдоволення? Коли людина буває в спокійному стані, коли її ніщо не бентежить, ніщо не спокушає і не тягне до гріха, тоді вона готова на найсвятіше і найчистіше життя. Але трохи рух пристрасті або спокуса – де усі обітниці?! Чи не каже собі часто людина, яка провадить нестримане життя: тепер не буду більше. Але насичення пристрасті минуло, новий позив повстає, і вона знову з’являється в гріхах. Добре міркувати про перенесення образ, коли усе йде за нашою волею не наперекір самолюбності. Тут, мабуть, дивним здасться почуття образи або гіркоти, до якого вдаються інші. Але опинися сам у подібному становищі, тоді і один погляд, не лише слово, дратує.

Так можна в самовпевненості мріяти про можливість самому, без вищої допомоги, провадити життя християнське, коли спокійний дух. Але коли зло, що перебуває на дні серця, здійметься, як порох вітром, тоді у власному досвіді знайде кожен засудження своєї зарозумілості. Коли помисел за помислом, бажання за бажанням, – одне другого гірше – починають тривожити душу, тоді забуде всякий про себе і мимоволі заволає з Пророком: «води внидоша до душі моея: углебох в тимении глибини» (Пс. 68:2). «О, Господи, поспіши ж!» (Пс. 117:25).

Чи не буває часто так: мріє хтось у самовпевненості перебувати в добрі. Але от пригадалося обличчя або річ, народилося бажання, збудилася пристрасть: людина захоплена і пала. Після цього залишалося б тільки подивитися на себе і сказати: як це погано! Але от стався випадок до розваг, і вона знову готова забутися. Далі, хтось образив: почалася лайка, докори, суд; з’явилася неправа, але вигідна угода, – береться і за те: одного принизила, з другим поділилася, третього зіштовхнула з місця, – і усе це після того, як хвалилася можливістю самій, без особливої допомоги зверху, поводитися свято. Де ж сила? – «Дух бадьорий, плоть же немічна» (Мф. 26:41). «Бачиш добро і твориш зло: хотящу мі творити добре, яко мені зле прилежит» (Рим. 7:21). Ми в полоні: спокутуй нас, Господи!

Один з перших ворожих наклепів на нас є помисел самовпевненості, тобто якщо не відкидання, то невідчуття потреби в благодатній допомозі. Ворог як би так каже: «Не ходи туди – до світла, де хочуть тобі дати якісь нові сили! – Ти в мене і такий хороший». Людина і вдається до спокою. А ворог між тим – де підкине камінь (неприємності), де наведе на слизьке місце (принади пристрастей), де усіє квітами закриті пастки (світла обстановка). Не озираючись, людина йде усе далі і далі, і не здогадується, що спадає все нижче і нижче, поки, нарешті, не зійде на саме дно зла – до входу до пекла. Чи не треба в такому випадку крикнути їй, як першому Адаму: «Людино, де ти? Куди ти зайшла?» Ось цей заклик і є дія благодаті, яка примушує грішника вперше поглянути на себе.

Отже, бажаєш почати жити по-християнськи, здобудь благодать. Хвилина, коли зійде благодать і з’єднається з твоєю волею, буде хвилиною народження життя християнського – сильного, твердого, багатоплідного.

Де набути і як прийняти благодать, що зачинає життя? Надбання благодаті і освячення нею нашого єства здійснюється в Таїнствах. Тут ми пропонуємо дії Божій, або приносимо Богові свою непотрібну природу, – і Він дією Своєю перетворює її. Богові угодне було, для ураження гордого розуму нашого, на самому початку істинного життя, приховати силу Свою під покровом речовини простої. Як це буває, не осягаємо, але досвід усього християнства свідчить, що інакше не буває. Таїнств, що переважно відносяться до початку життя християнського, два: Хрещення і Покаяння. Тому і правила стосовно початку життя дійсно християнського збираються одні навколо Хрещення, а другі – навколо Покаяння.

Спадщина святителя