Ті, що пройшли повз

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять п’яту неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Наш розум кипить обуренням, коли ми думаємо про кліриків Єрусалимського Храму, про служителів Бога Всевишнього, про священика і левіта, що пройшли повз свого одноплемінника, який був поранений розбійниками і лежав безпорадно, спливаючи кров’ю в пустинних скелях, серед яких петляє дорога з Єрусалиму в Єрихон.

«Не ви Мене обрали, але Я вас обрав, – говорить Господь, – і настановив вас, щоб ви йшли і приносили плід» (Ін. 15:16). І от – обрані Господом на служіння Собі клірики не виконали цього служіння, не вчинили «гідно звання, до якого» були покликані (Еф. 4:1), не принесли заповіданого для них плоду любові. Зобов’язані полюбити ближнього, як самого себе, вони забули про постраждалого і, тільки подивившись на нього, пройшли повз. Коли вони, «побачивши його» (Лк. 10:31), вирушили у своїх справах, чому ж не заболіло в них серце? Чому проста думка: «і я міг опинитися на його місці» – не пронизала їх душу, наповнюючи її таким природним, здавалося б, співчуттям?

Перш ніж запустити в безсердечних каменем засудження, спробуємо уявити себе в подібному становищі. Спробуємо згадати, як термінові справи, як невідкладні обставини, як просте небажання впустити до себе в душу чужі проблеми і чужу скорботу – своїх мені, чи що, мало? – примушувало нас пройти повз невтішну скорботу, повз безвихідне страждання, повз гірку печаль. Тисячі виправдань у того, хто пройшов повз. І лише одна правда в того, хто зглянувся над нещасним.

Ми – «рід обраний, царствене священство, народ святий, люди відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас із темряви у чудове Своє світло» (1Пет. 2:9), ми, православні християни, щодня проходимо повз поранених життєвими обставинами, уражених людською злістю, тих, що прийняли наругу, нехай навіть хоч і від власних пристрастей. Ми проходимо повз чуже горе, виправдовуючи себе тим, що на усіх побитих, на усіх пограбованих, на усіх скривджених жодного серця, жодної душі, жодних «динаріїв» не вистачить. Не можна ж, насправді, усе своє життя присвятити утиранню чиїхось сліз, вирішуванню чиїхось проблем, лікуванню душевних ран чужих людей!

Проте в історії грішного людства в будь-яку епоху все ж знаходилися дійсно добрі люди, які якось примудрялися виявляти милість всякому, хто її потребував, віддаючи усе, що могли: кому – «динарії», кому – час, кому – просто добре слово. Адже Бог не вимагає від нас неможливого. Він не попускає нам випробування більше наших сил. І, як сказав апостол Яків, «Бог не спокушається злом і Сам не спокушає нікого» (Як. 1:13). Він лише і хоче, щоб те, чим кожен з нас наділений від щедрот Творця нашого, ми обернули не лише у вигоду і користь для самих себе, але і на служіння ближньому. Якщо вже Сам Спаситель світу сказав Своїм учням: «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою на спасіння багатьох» (Мф. 20:28), то тим більше таке служіння слід здійснювати тим, хто осмілився називати себе християнами!

Для того, щоб «з усякою смиренномудрістю й лагідністю та довготерпінням, терплячи один одного з любов’ю» (Еф. 4:2), виконати завіт Господній про служіння ближньому, зовсім не обов’язково шукати якихось особливих страждальників або надзвичайних обставин, не треба вирушати в пустелю за тими, хто «потрапив до рук розбійників» (Лк. 10:30). Достатньо озирнутися навколо.

А навколо нас – наші діти, вихованням яких, як ми вважаємо, повинні займатися не ми самі, таким чином виконуючи пряме доручення Боже, а відповідні установи і структури, спеціально на те державою уповноважені. Їм за те гроші платять, – от хай і виховують!

А навколо нас – наші літні люди, яких ми згідно заповіді повинні б шанувати вищим моральним авторитетом і, отже, довічно піклуватися про них, подібно до милосердного самарянина поливаючи на їх душевні і тілесні рани «оливу і вино», утішаючи добрим словом, витрачаючи і два, і три, і чотири «динарії» на турботу про них, безпорадних і слабких.

А навколо нас – наші самотні побратими, з якими ми повинні б встановити братські любовні стосунки, «прагнучи зберігати єдність духу в союзі миру» (Еф. 4:3). Проте такі стосунки вимагають від кожного з нас подвигу упокорювання і довготерпіння, а нам це здається непомірно високою ціною.

Тому діти наші – сироти при живих батьках, і в найкращому випадку дорослі заклопотані тільки тим, як би прилаштувати своїх дітей до освітньої установи з продовженим днем, у недільну школу при храмі. У будь-які руки ми готові віддати наших дітей, аби лише не витрачати на них свій час, свої сили, свою любов.

Тому і літні люди наші надто часто закінчують свої скорботні дні не в оточенні люблячих дітей і онуків, але серед нехай дбайливого і чуйного, але – чужого персоналу будинків престарілих!

Отже не кидатимемо каменем у священика і левіта, що пройшли повз пораненого розбійниками, а краще подумаємо, що робити нам, що назвалися Христовими учнями, «щоб успадкувати життя вічне» (Лк. 10:25). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці