Про зарозумілість

Бути нерозумним від народження не є провиною; а стати нерозумним через зловживання розуму – непростимо і тягне за собою велике покарання. Такими є ті, котрі через свою мудрість багато про себе думають і припускаються надзвичайної зарозумілості. Бо ніщо не робить настільки нерозумним, як зарозумілість. Через це і Пророк називає варвара дурнем: “Бо невіглас говорить дурне” (Іс. 32:6). А щоб ти міг зробити висновок про його глупоту з його ж розмов, послухай, що говорить він: “…вище за зірки Божі піднесу престіл мійзійду на висоти хмарні, буду подібний до Всевишнього” (14:13-14). “І рука моя захопила багатство народів, як гнізда; і як забирають залишені у них яйця, так забрав я всю землю” (10:14). Що може бути безглуздіше цих слів?

Але і будь-яке похваляння легко накликає на себе те саме нарікання. І якщо буду тобі переказувати всі розмови зарозумілих, ти не відрізниш, зарозумілим це сказано чи дурнем; таким чином, в обох один і той же недолік. Якийсь варвар говорить: “…я – бог!” (Єз. 28:2), а не людина; і інший: не зможе Бог врятувати вас чи визволити вас з рук моїх (Дан. 3:15); також Фараон: “Я не знаю Господа й Ізраїля не відпущу” (Вих. 5:2). Такий самий і безумець, описаний Пророком, котрий говорив у серці своєму: “Бога нема!” (Пс. 13:1). Такий самий і Каїн, котрий сказав: “Хіба я сторож братові моєму?” (Бут. 4:9). Чи тепер відрізниш, які слова сказані зарозумілим, і які дурнями?

Зарозумілість, котра не додержується поміркованості, робить і дурнями, і марнославними. І якщо початок премудрості є страх Господній, то початок глупоти є незнання Господа. Отже, якщо знання Бога є мудрість, а незнання – глупота, незнання ж походить від гордості, оскільки початок гордості є незнання Господа; то виходить, що гордість є надзвичайною глупотою. Як тільки людина втратить міру розсудливості через душевну неміч, стає вона водночас і боязкою, і зухвалою. Як тіло, внаслідок порушення в ньому рівноваги життєвих соків, ставши розладнаним, зазнає всіляких хвороб, так і душа, коли втратить свою величність та смиренномудрість, придбавши деякі навички, зазнає хворобливого стану, робиться боязкою і зухвалою, і безумною, навіть перестає пізнавати себе сама. А хто не знає себе, то як може знати те, що вище нього? Як одержимий божевіллям розуму, коли не пізнає себе, не знає і того, що в нього перед очима; і як око, якщо воно сліпе, затьмарює все тіло: так буває і з зарозумілістю.

Тому і зарозумілі нещасніші від божевільних та нерозумних від народження; вони викликають сміх, як останні, та огидні, як перші. І хоча так само мають розладнаний розум, як божевільні, однак не викликають стільки співчуття. Стільки ж роблять дурниць, як дурні, одначе не простимі, як ті, а викликають лише огиду. Маючи недоліки і тих, і інших, не можуть бути простимі, як ті чи інші, бо смішні не лише своїми розмовами, але й усіма способами. Скажи мені: для чого витягуєш шию; чому ходиш, підводячись на пальці; для чого піднімаєш брови; чому надуваєш груди? Не можеш ти зробити волосину білою чи чорною, а ходиш, ніби в повітрі літаєш, уявляючи себе володарем усього? Тобі хотілося б, щоб у тебе виросли крила, щоб не ступати по землі; можливо, ти бажаєш стати чудом? А тепер чи не робиш ти з себе чуда, коли, будучи людиною, мрієш літати? Але краще сказати, ти літаєш вже внутрішньо, все тебе підносить.

Як мені назвати тебе; чим винищити твою зарозумілість? Чи назвати тебе попелом, прахом, димом, порохом? Який ниций предмет не візьму, жоден не відображає точно, що бажав би я зобразити. Мені хотілося б показати всю пихатість та порожнечу зарозумілого. Який же знайду образ, йому відповідний? Мені здається, що схожий він до запаленого льону. Як спалахнулий льон, видимо, роздувається та підіймається, але від легкого дотику руки опадає і залишає щось тонше від самого попелу: так і душа зарозумілого. Порожню надутість його випадковий дотик може зменшити та знищити. Кожний зарозумілий неминуче повинен бути слабким; бо все високе не буває міцним. Як водяні кульки швидко тріскають, так і зарозумілі вигідно принижуються. Якщо не віриш цьому, то покажи мені чоловіка зухвалого та зарозумілого, і побачиш, що від неважливої обставини стає він дуже боязким, більше ніж інший від падіння. Як хмиз перетворюється в попіл, ледве спалахне полум’я, котре його охопило, а речовина товстих дерев не раптом спалюється і надовго зберігає в собі полум’я; так душі мужні та непохитні з трудом спалахують і згорають, а над слабкими в одну мить здійснюється те й інше.

Знаючи це, будемо вправлятися в смиренномудрості; вона найсильніша, твердіша за камінь, міцніша за адамант, надає нам більшої безпеки ніж башти, фортеці та стіни. Вона недоступна всім хитрощам диявольським, тоді як зарозумілість робить так, що нас перемагає кожний зустрічний; бо вона лускає легше за водяну кульку, рветься швидше за павутиння, розсіюється краще за дим. Отже, щоб утвердитися нам на міцному камені, відклавши зарозумілість, возлюбимо смиренномудрість. Тоді в нинішньому житті віднайдемо спокій і в майбутньому натішимося всіма благами. Амінь.