Про чесноти
Слово «чеснота» – має не одне значення. 1) Іноді воно означає старанність (2Пет. 1:5) або старанне піклування про добрі справи взагалі (див. Тит. 3:8); 2) іноді – добре розташування серця, що лежить в основі відомого роду добрих дій, як, наприклад, упокорювання, терпіння; 3) іноді ж – всяка добра справа або всяке виконання заповіді. Перше складає істотну основу усього доброчесного життя, – другі надають істинний характер чесноти приватним діям; останні служать вираженням перших двох або, приватніше, – є для першого засобу в впровадженні в серце других (так, наприклад, хто не має терпіння, але дбає про нього приватними справами терпіння, впроваджує в серце бажану терплячість).
1) Чеснота як основа доброчесного життя
У цьому плані чесноту визначають так: вона постійне ревне піклування про точне виконання закону Божого, що засноване на вірі і одушевляється любов’ю і благоговінням до Бога. Звідси самі собою витікають наступні властивості християнської чесноти: 1) вона полягає в постійно ревному піклуванні про точне виконання закону Божого. «Будьте тверді, непохитні, завжди збагачуйтесь у ділі Господньому» (1Кор. 15:58), – каже Апостол. Тому скороминущі почуття благочестя, які іноді бувають навіть у порочних людей, а також безплідне бажання – провадити життя згідно із законом Божим і зовнішнє виконання його – не складають ще християнської чесноти; 2) підставою цієї чесноти служить істинна віра в Ісуса Христа або тверде переконання розуму і серця в істині Його вчення і в необхідності виконувати його. Хто не вірить, що він – найбільший грішник і за гріхи свої гідний вічного покарання, що він може отримати спасіння тільки через Ісуса Христа, Який «помер за гріхи наші» (1Кор. 15:3), – що смертю Сина Божого дійсно рятуються тільки ті, які, «звільнившись від гріхів, живуть для правди» (див. 1Пет. 2:24), «виконують волю Отця Небесного» (див.: Мф. 7:21), – хто не вірить цьому, той ніколи не буде ревним виконавцем Закону Божого; 3) істинна чеснота вірою надихається благоговійною любов’ю до Бога. Одна ця любов може вдихнути і підтримувати в нас постійне ревне піклування про виконання закону Божого (див. Рим. 8:35,36). Відомо, що ми охоче та із старанністю виконуємо веління тільки тих, кого любимо і шануємо. Вона ж одна, як чистісіньке спонукання, повідомляє нашій чесноті високу гідність, або, краще, – у ній і полягає християнська чеснота; бо «любов», за вченням Апостола, «є виконання закону і союз досконалості» (пор.: Рим. 13:10; Кол. 3:14); 4) нарешті, судячи з образу походження самих ревнощів і властивості любові, необхідну приналежність християнської чесноти має складати відкидання самого себе. «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, візьме хрест свій та йде за Мною» (Лк. 9:23). Під ім’ям відкидання самого себе взагалі розуміється посильне старання людини винищити в собі самолюбність, або помилкову, безладну любов до самого себе, яка несумісна з істинною любов’ю до Бога і ближніх: «Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого» (1Кор. 13:4,5). Зокрема, воно полягає в приборкуванні або умертвінні похоті, яка виникає із самолюбності, як гілки, – з кореня. Головні з них: «похіть плотська, похіть очима і гордість житейська» (1Ін. 2:16). Оскільки саме ці пристрасті схиляють людину від чесноти до вад, то той, хто бажає досягнути успіху в християнській чесноти має постійно винищувати їх у собі, або жити серед подвигів відкидання самого себе. І взагалі жодну добру справу не можна зробити без відкидання самого себе; бо як скоро бере участь у ній самолюбність, то вона або стає нечистою, або зовсім втрачає властиву собі доброту.
а) Різні міри християнської чесноти
Як тілесне життя має віки, так і духовне або доброчесне життя має мати свої міри. Про це свідчить не лише досвід, але і слово Боже, яке одних називає немовлятами в Христі, а других досконалими: «Кожен, хто годується молоком, несвідомий у слові правди, бо він немовля; а тверда страва властива дорослим, у яких довгим навчанням почуття привчені розрізняти добро і зло» (Євр. 5:13,14). Втім, і між досконалими мають бути міри, як це видно з того, що Апостол не лише іншим заповідає вдосконалюватися: «Втім, браття, радуйтесь, довершуйтесь» (2Кор. 13:11), але і сам про себе каже: «Браття, я не вважаю, що я вже досяг, а тільки, забуваючи те, що позаду, я пориваюсь вперед. Прагну до мети, до почести вишнього покликання Божого в Христі Ісусі» (Флп. 3:13,14). Найвища міра духовної досконалості, за вказівкою слова Божого, є міра повноти Христової, яка полягає в тому, щоб «робити так, як … робив» (1Ін. 2:6) Ісус Христос – і засвоїти собі ті добрі риси моральні, яких зразок Він явив у Собі для нас (див. Флп. 2:5), – коротше – бути «святим в усіх вчинках» (пор.: 1Пет. 1:15). Але цього не можна досягти повністю на землі; бо «якщо кажемо, що не маємо гріха, – обманюємо самих себе, і правди немає в нас» (1Ін. 1:8) каже Апостол. Проте ж це не має послабляти в нас ревнощів – усіма силами очищати себе від всякої скверни плоті і духу і тим поступово удосконалюватися у святості (див. 2Кор.7:1).
б) Правила для визначення мір християнської чесноти
Для визначення різних мір чесноти в нашому нинішньому стані, коли ми повинні ще трудитися проти гріха (див. Євр. 12:4), можна вказати наступні правила: наша чеснота буває тим досконалішою: 1) «чим чистіше спонукання», за якими ми намагаємося виконувати закон Божий. Ті, хто діє із страху покарань, нижчі за тих, хто діє в надії вічного блаженства. Досконала ж чеснота в тих, хто усе повертає на славу Божу за вірою в Господа нашого Ісуса Христа; 2) чим з більшою охотою виконуємо закон Божий і чим це для нас важче за внутрішнім станом нашого духу або за зовнішніми обставинами. Так одного супроводжують схвалення і увага інших, другого не залишають кепкування і утиски; третього сильно тривожать пристрасті, у четвертого вони з’являються у вигляді легких рухів та ін.. Вдова, що принесла в храм свої останні дві лепти, принесла, за словами Господніми, найбагатший дар, ніж ті, які давали від надлишку свого (див. Лк. 21:1-4); 3) чим більше коло доброї нашої діяльності, тобто коли ми намагаємося в усьому чинити згідно із законом Божим, а не обмежуємося виконанням деяких тільки заповідей, пам’ятаючи слова Апостола: «Хто дотримується всього закону і зогрішить у чому-небудь одному, той стає винуватим у всьому» (Як. 2:10). Нарешті: 4) чим постійніше ревнуємо про виконання закону Божого, чим мужніше перемагаємо усі спокуси, що тягнуть до гріха. Ті дуже слабкі у вірі, які «дочасно вірують, а під час спокуси відпадають» від віри (див. Лк. 8:13).