Кожна блага справа є плодом любові. Тому багато і говориться про неї. Так, Христос говорить: “З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою” (Ін. 13:35); і Павло волає: “Не залишайтесь винні нікому нічого, крім взаємної любови” (Рим. 13:8). Не сказав просто про любов, але велить бути ніби боржниками в любові один до одного. Як щодо тіла, ми повинні постійно давати йому поживу, і постійно даємо; бо цей борг простягається на все наше життя; так він учить чинити і щодо любові або, краще мовити, ще більше, бо вона приводить до життя вічного і постійно залишається з тими, хто має її. Бо “…Нині ж перебувають, – говорить Апостол, – ці три: віра, надія, любов; але більша з них любов” (1Кор. 13:12).

Втім не лише словами, але й самим досвідом ми навчаємося цієї чесноти; і, по-перше, способом свого народження. Бог, створивши одну людину, повелів, щоб від неї постали всі, щоби всі вважали один одного ніби однією людиною і намагалися жити в любові один до одного. Відтак, за допомогою взаємних стосунків Він премудро влаштував необхідність для нас взаємної любові; а як, послухай.

Наповнивши всесвіт безліччю благ, Він дарував кожній країні особливі, їй властиві види плодів, щоби ми, примушені необхідністю, мандруючи один до одного, передаючи іншим надмірне, і отримуючи від них те, чого не достає нам, любили подібних до нас. Таке саме Він зробив і з кожною людиною. Він не дав усім знати все, але одному подав здібність до лікарської науки, другому – до будівельної, третьому – до іншої, щоби, потребуючи один одного, ми любили один одного. Також і в речах духовних можна бачити те ж саме, як говорить Павло: “Одному дається Духом слово мудрости, іншому – слово знання, тим же Духом; іншому – віра, тим же Духом; іншому – дари зцілення, тим же Духом; іншому – творення чудес, іншому – пророцтво, іншому – розпізнавання духів, іншому – різні мови, іншому – тлумачення мов” (1Кор. 12:8-10).

Але немає нічого вище любові; тому він і поставив її вище від усього, сказавши: “Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любови не маю, то я – мідь, що дзвенить, або кімвал, що бриньчить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любови не маю, – то я ніщо” (1Кор. 13:1-2). І на цьому він не зупинився, але провістив, що і сама смерть за благочестя не принесе жодної користі, якщо не буде любові. Не без причини він сказав це про любов; він знав, добре знав, як виконавець заповідей Божих, що, якщо твердо вкоріниться любов, тоді виростають плоди всіляких благ. Бо заповіді: “Не чужоложитимеш. Не вбиватимеш. Не крастимеш. Не свідкуватимеш ложно на ближнього твого” і всяка інша заповідь, містяться в цій одній, як головній: “Любитимеш ближнього твого, як самого себе” (Вих. 20:13; Лев. 19:18).

Втім, для чого багато говорити про мале, замовчуючи велике? Через любов зійшов до нас улюблений Син Божий, став обертатися і жити разом з людьми, щоби, розсіявши многобожну оману і возвістивши істинне Богопізнання, навчити людей любові один до одного, як засвідчує Іоанн, коли говорить: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін. 3:16). Нею запалений, Павло промовив небесні слова: “Хто відлучить нас від любови Божої: скорбота, чи утиски, чи гоніння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч?” (Рим. 8:35). Зневаживши це, як нікчемне, він додав до цього ще більше: “…ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початки, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому” (в. 38-39). Тому ніщо не могло відлучити цього блаженного, котрий горів любов’ю: ні небо, ні земля, ні море, ні Царство Небесне, ні пекельні муки; все зневажав він заради Христа. Якщо ж ми подивимось і на інших святих, то побачимо, що всі вони догодили Богу любов’ю.

Любов показує тобі ближнього, як тебе самого, і навчає тебе радіти його благополуччю, як твоєму власному, і відчувати його нещастя, як твої власні. Любов з’єднує багатьох в одне тіло і робить душі їхні оселями Святого Духа; бо не в роз’єднаних один з одним, але в об’єднаних душею може жити Дух миру. Любов робить спільними для всіх блага кожного, як говорить книга Діянь: “ людей, що увірували, було одне серце й одна душа; і ніхто нічого з майна свого не називав своїм, а все у них було спільне: і клали до ніг апостолів; і давалося кожному, хто чого потребував” (Діян. 4:32,35).

Чи є яка стіна, настільки тверда, настільки укріплена сукупністю величезних каменів і настільки недоступна для нападу ворогів, як суспільство люблячих один одного і з’єднаних між собою однодушністю? Воно відбиває самі підступи диявола; і вельми справедливо. Повстаючи проти нього разом один з одним, і не стаючи разом з ним один проти одного, такі люди бувають непереможними жодними хитрощами його, і зводять блискучі трофеї любові. І як струни ліри, хоча й багаточисельні, але настроєні суголосно, видають приємний звук, так і з’єднані однодушністю створюють приємні звуки любові.

Тому Павло і радить мислити і говорити однодушно, і вважати інших кращими за себе, щоб марнославством не знищити любові, але, віддаючи шану іншим, жити в злагоді. І ще він говорить: “…любов’ю служіть один одному. Бо весь закон в одному слові міститься: “Люби ближнього твого, як самого себе”” (Гал. 5:13-14). Люблячий бажає не підкоряти лише, але й підкорятися, і більше радіє, підкоряючись, ніж начальствуючи. Люблячий бажає краще благодіяти, ніж отримувати благодіяння; бо краще бажає мати друга боржником своїм, ніж бути винним йому. Люблячий бажає благодіяти усякому, але не хоче, щоб видні були його благодіяння; бажає бути першим у благодіяннях, але не хоче, щоб він здавався першим у благодіяннях.

Можливо, деякі не розуміють сказаного; тому я поясню це на прикладі. Людинолюбний Господь призначив дати Сина Свого за нас; але щоб не здавалось, що це дар Його, а що Він віддає борг, Він звелів Аврааму принести в жертву сина свого, щоби, коли Сам буде чинити те саме, Він став не даючим дар, але тим, хто віддає борг через надмірне багатство Його доброти. Немає блага, котре не походило б від любові. Тож будемо зміцнювати любов один до одного, бо “любов є виконання закону” (Рим. 13:10). Не треба нам ні трудів, ні подвигів, якщо ми любимо один одного; це – шлях, котрий сам по собі веде до чеснот. Як на великій дорозі, хто знайде її початок, той іде нею, не потребуючи проводирів; так і в любові, влови лише її початок, і тоді вона поведе і направить тебе. “Любов, – говорить Апостол, – довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла” (1Кор. 13:4-5).

Нехай кожний поміркує з самим собою, як він чинить стосовно себе, так само хай чинить і стосовно ближнього. Ніхто не заздрить собі, бажає собі всіляких благ, віддає себе всьому, намагається робити все на свою користь. Якщо таким самим чином ми будемо думати і про інших, то припиняться всілякі біди, не буде ні ворожнеч, ні користолюбства. Хто стане відбирати в себе самого? Ніхто, а швидше – зовсім навпаки. Отже, будемо мати все спільним. Якщо ми робитимемо це, злопам’ятство не матиме місця. Хто стане злопам’ятствувати проти себе самого? Хто стане гніватися на себе самого? Навпаки, чи не пробачаємо ми собі все?

Якщо таким самим чином ми будемо схильні і до ближніх, то злопам’ятства ніколи не буде. Але чи можливо, скажеш, любити ближнього, як себе самого? Якщо б цього не робили інші, то ти справедливо міг би вважати, що це неможливо; якщо ж робили, то, очевидно, що в нас не буває цього через наше ж недбальство. І Христос не заповідає нічого неможливого, так що багато навіть перевершили Його заповіді.

Зібрання повчань