Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять восьму неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Запитай будь-кого з нас от прямо зараз: «Ти відмовишся, коли тебе Господь покличе?» І можна не сумніватися, що запитаний, не сходячі з місця, забожиться, почне бити себе кулаком у груди: «Я? У жодному разі ні!»

І звідки тільки беруться відмовники? Чому земля, воли і подружні обов’язки мають таку силу над нами? І чому Господня притча про болючу і самогубну прихильність роду людського до земного і тимчасового, до того, що неодмінно зітліє, згадується Церквою напередодні Різдва Христового, за два тижні до великого свята?

А тільки тому, що святкова різдвяна радість наша куплена дорогою ціною. Адже це «на землі мир, в людях благовоління» (Лк. 2:14), це творіння радіє і тріумфує! Творіння тріумфує і радіє про прийдешнє своє спасіння «від рабства тління», а простіше – від смерті. Але от Бог? Чи радіє Бог тому, що Він, нестворений, «принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробив­шись подібним до людей, і з вигляду став як чоловік» (Флп. 2:7)? Чи ми гадаємо, що Йому, раз Він – Бог, усе просто, що Він, Хто знає «помисли багатьох сердець» (Лк. 2:35), цими найжахливішими помислами надихнувся і зрадів?

Втім, Любов «довготерпить, милосердствує, …не вихваляється» і, нарешті, «не шукає свого» (1Кор. 13:4,5). Тому дивно і марно задаватися питанням: чи легко було Богові приносити Себе в жертву за наші гріхи, за наші хтиві мріяння, за дрібну мстивість нашу?

Упродовж усієї довгої історії людства Творець світу «багаторазово й різноманітно» (Євр. 1.1) кликав Свій народ на урочистий бенкет віри в Царство Небесне, на ту саму «велику вечерю» (Лк. 14:16), про яку оповідає сьогоднішнє Євангеліє. Бог кликав, а народ, все ті, про кого перший мученик Христовий, диякон Стефан, сказав, що вони «люди з необрізаним серцем» (Діян. 7:51), усі ці люди день у день, з року в рік як і раніше поспішали не на заклик Божий, а до своїх волів, до своєї землі, в обійми своїх коханих.

Яка, по суті, скорботна помилка, яка звична ілюзія! Можна подумати, що ніколи не звучало у вухах сп’янілого власними перемогами людства витверезне слово Боже: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти наготував?» (Лк. 12:20). Кому дістануться твої воли, твоя земля, кого зігріє твоя швидкоплинна, як літня ніч, любов?

І пророків і праведників, що посилаються для викриття і напоумлення, і скорботи і випробування, і голод і хвороби, і нашестя іноплемінників – усе випробував Господь, щоб напоумити, щоб врятувати Свій улюблений народ, недолугих дітей Своїх. І усе було марно! Як пророкував Він про покликаних на свято: «Ніхто з тих запрошених не покуштує моєї вечері» (Лк. 14:24). Так і вийшло: не скуштували!

І тоді нашому Богові довелося діяти, як кажуть медики, «за життєвими показаннями», тобто таким чином, як чинять у ситуаціях, коли, строго кажучи, вже і вибору ніякого немає, бо зволікати не можна, бо зволікання смертельно небезпечне. Ось тоді наш Бог, щоб достукатися до наших сердець, щоб умовити нас скуштувати від уготованої вечері, щоб врятувати улюблених Своїх, – став людиною.

Бог став людиною для того, щоб люди усі свої спрямування направили не на волів, а на Небо. А ми, уперті, усе силкуємося залишити по собі якусь пам’ять на землі. Ми усе намагаємося вкласти свої невитрачені сили, як певний капітал, у вічність, вірніше в те, що ми називаємо вічністю, маючи на увазі при цьому речі суто матеріальні: будинок, дерево, сина. Ми все ще сподіваємося на землі, на волів, на спадкоємців, абсолютно забуваючи, що «плоть і кров успадкувати Царства Божого не можуть, і тління не успадкує нетління» (1Кор. 15:50). І ми весь час випускаємо з уваги, що істинну «вічну пам’ять» здобули собі якраз ті, хто залишив безумні спроби надбання земної слави, накопичення земного майна, розради земними пристрастями. Це вони, убогі, покалічені, кульгаві і сліпі, своєю духовною убогістю придбали собі право наповнити Царство нашого Отця Небесного, і придбали його тільки тому, що нічим не були прив’язані до царства земного. Ні волами, ні землями, ні обіймами коханих. Нічим. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 28 неділя після П’ятидесятниці