Будемо старанними в доброчинності і не думатимемо, що все зроблено, якщо дамо раз чи два. Бо робити це треба все життя. Оскільки догоджання Богу є не така справа, якою треба зайнятися один раз, але така, котрою треба займатися безперестанку. Той, хто біжить, якщо, пробігши десять кіл, відстав на останньому, все згубив: так і ми, якщо, почавши добрі справи, згодом ослабнемо, то все занапастимо, все зіпсуємо.

Вислухай наступне, дуже корисне напучення: “Милість і істина, – сказано, – нехай не залишають тебе” (Пр. 3:3). Не сказано: зроби благодіяння один раз, два, три, десять, сто разів, – але повсякчас: “не залишають тебе”, – сказано. І не сказано: ти не залиши, але – вони нехай не залишають тебе; чим показано, що ми маємо в них потребу, а не вони в нас, і підказується, що ми все повинні робити, щоб втримати їх при собі. “Обв’яжи ними, – сказано, – шию твою” (Пр. 3:3). Бо як діти багатих мають на шиї золоту прикрасу і ніколи не знімають її, як складову ознаку благородства, так і нам завжди слід покладати на себе милостиню, щоб показати, що ми – діти Милостивого, Котрий “… сонцем Своїм осяває злих і добрих” (Мф. 5:45). І це треба робити не просто, але з уважністю і без докору. Бо сказано: милостиня і істина нехай буде в тобі. Добре сказано: істина.

Бо не з крадіжки, не зі злодійства хоче того Бог. Оскільки це вже не є віра, не є істинна милостиня. Злодієві необхідно брехати і божитися фальшиво, а ти, сказано, не так чини; але з милостинею май і віру. Покладемо на себе цю прикрасу. Зробимо душі золоте намисто, тобто милостиню, доки ми тут. Бо коли пройде цей вік, тоді вже не будемо творити її. Чому? Тому що там немає бідних, там немає грошей, там немає убозтва. Доки ми діти, не позбавимо себе цієї прикраси. Бо як з дітей, котрі досягли зрілого віку, знімають старий наряд і одягають на них інший, так і з нами. Там милостиня буде вже не з грошей, а якась інша, набагато більша. Тому, щоб нам не бути без тієї, постараємося цією прикрасити душу.

Милостиня є велика краса і дорогоцінність, великий дар; або краще, велике благо. Якщо ми навчимося зневажати гроші, то навчимося й іншого. Дивися, скільки добра походить звідси. Той, хто дає милостиню, як треба давати, навчається зневажати гроші; той, хто навчився зневажати гроші, вирвав корінь бід. Тому він робить добро не стільки іншим, скільки собі; не тільки тому, що милостині належить подяка і нагорода, але й тому, що душа стає любомудрою, високою і багатою. Той, хто дає милостиню, привчається не дорожити ні грошима, ні золотом. А той, хто привчився до цього, дуже великий зробив крок до неба і ліквідував незліченні зачіпки до ворожнечі, суперечки, заздрості й журби.

Бо знаєте, знаєте і самі, що все зло від грошей, – і що через гроші незліченні війни. А хто навчився зневажати гроші, той поставив себе в тихому захистку і вже не боїться злиднів. Бо цього навчила його милостиня. Він уже не бажає того, що належить ближньому. Бо як може бажати цього той, хто поступається своїм і віддає? Він уже не заздрить багатому. Бо як може заздрити той, хто бажає бути бідним? Він очищає око душі своєї. І це тут, а скількох багатьох благ він сподобиться там, і сказати годі. Він не залишиться поза чертогом з дівами юродивими, але, маючи палаючі світильники, увійде в нього з мудрими і з Женихом. Через милостиню стане навіть вище за тих, що потрудилися в дівоцтві (юродивих дів), той, хто не зазнав трудів цього роду.

Така сила милостині! Вона з великим завзяттям веде своїх вихованців. Бо вона знайома небесним воротарям, котрі охороняють двері шлюбного чертога; і не лише знайома, але й у пошані в них; і тих, про котрих знає, що вони шанували її, уведе з більшою сміливістю, і ніхто не суперечитиме, але всі поступляться. Бо якщо вона Бога звела на землю і схилила стати людиною, то тим паче людину може звести на небо. Велика її сила! Отже, якщо через милосердя і людинолюбство Бог став людиною і зволив стати рабом, то тим паче Він уведе рабів у дім Свій.

Полюбимо цю чесноту, зажадаємо її не на один день і не на два, але назавжди, щоб вона впізнала нас. Якщо вона впізнає нас, то й Господь упізнає; а якщо вона не впізнає, то й Господь не впізнає, і скаже: “…не знаю вас!” (Лк. 13:25). Не дай, Боже, почути нам цей голос, але нехай почуємо той блаженний: “Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу” (Мф. 25:34). Нехай сподобимося цього Царства всі благодаттю і людинодюбством, у Христі Ісусі Господеві нашім, з Котрим Отцю, разом зі Святим Духом, слава, влада, честь, нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Зібрання повчань