Безпідставність відмовок від подаяння милостині,

і добрі думки, що спонукають творити її

«Кожному, хто просить у тебе, дай» (Лк. 6:30), – заповідає Господь, як чули ви в нинішньому Євангелії. Це одна з найперших заповідей у Християнстві. Про неї часто нагадують і Господь і святі Апостоли і, щоб розташувати нас ревніше виконувати її, захистили її найзворушливішими спонуканнями і найбільш вражаючими погрозами. – Відає це всякий, і всякий згідно сумління належним вважає допомагати усім нужденним за своїми силами. Між тим, якщо переглянемо справи наші суворіше, ми не знайдемо, можливо, жодної справи, яку б виконували з меншою увагою, як обов’язкову для нас допомогу нужденним. Допомагаємо абияк, аби відбутися від докучливого прохача, а іноді і зовсім відмовляємо, і чи не більшою частиною останнє. А совість при всьому тому залишається в нас спокійною, мовчить і не викриває нас у тому, що не допомагаємо, або допомагаємо не стільки, скільки б варто було. – Так, адже це буває! – Питається, яка ж була б тому причина?

Причина, вважаю, та, що грішна душа наша привласнює собі забобонні поняття про бідність і бідних, які спадають на думку, коли потрібно буває надати допомогу, і розладнують благі наміри наші до того, що не лише совість не викриває нас у відмові або слабкій допомозі, – навпаки, нам гадається, що ми краще зробили, нічим або так легко відбувшись від прохача.

Чого не придумали скупість і самокорисливість, щоб виправдати свою холодність і жорстокість до нужденних! – Зміст прохань, неробство прохачів, свою скудність, важкі часи, необхідність запасатися самим на чорний день та інше. – Усі ці думки ходять між неуважними до свого обов’язку в розмовах і приказках, заходять і до уважних і їх нерідко збивають з правого шляху дій. Чи хочете дати свободу і простір жалісності і не допускати її до затьмарення брехнею, розоримо ці забобонні думки і відновимо здорові Християнські поняття про подаяння нужденним. Поставивши їх у думці і ясно споглядаючи особливо під час самого здійснення допомоги, ми зведемо виконання цього обов’язку до такої досконалості, заради якого кожен може почути колись; «добрий і вірний рабе!» (Мф. 25:21) – Зробимо це зараз, щоб одного разу назавжди встановитися в правому, відкинувши неправе.

Спадає на думку в той час, як потрібно допомагати, передусім: та чи має потребу той, хто просить? – хто його знає? – звик, і просить; а потреби, можливо, жодної не має. Спадає така думка; ми віримо їй, – і відмовляємо або слабо допомагаємо. – Але чи справедливо так чинити? – Буває, звичайно, і так, як спадає нам на думку. Але чи знаємо ми напевно, що та особа, яка перед нами, точно належить до цього класу жебраків, що прикидаються? А якщо не знаємо, навіщо підозрювати і тим більше відмовляти за однією підозрою? Насправді це, можливо, мати, яка удома залишила голодних дітей, або батько сімейства, в якого дружина хвора і діти роздягнені, або сироти – старші із сиріт безпритульних і безпорадних, і подібне. – Таким, звичайно, не відмовите. Дивіться так і на усіх з першого разу, а підозрою не ображайте невідомих. Що якщо нужденний, в якого і так тяжко на серці, прочитає в очах наших підозру нашу? Це, звичайно, збільшить його скорботу і тяготу, і замість розради він відійде від нас з більшою скорботою. Чи добре це? Те, що в нього не каламутно ще в очах, обличчя не спотворене, тверда хода і одяг не в латках, – це останні залишки і його терпіння і достатку. Чи захочете бути причиною, щоб він дійшов до останньої крайності, яка почнеться, можливо, негайно услід за вашою відмовою? І заповідь Спасителя хіба тільки тих прикрити хоче, яким вже нікуди діватися, які не мають ні даху, ні їжі, ні одягу, ні сил? Ні. – На допомогу такого роду людям не потрібна особлива заповідь. – Він каже; що «кожному, хто просить у тебе, дай» (Лк. 6:30). – Ви і даватимете, тільки поставте собі законом – не підозрювати того, хто просить, не малювати позаду його картини передбачуваного достатку, а швидше картину крайньої нужди і скорботу, що дійсно його гнітить. Тоді саме серце не дасть вам спокою, поки не полегшите його долі.

Нині багато поширюють підозр на бідних. Але на усі ці пред’явлення можна зробити одне рішення; упевнися, хто саме просить не по нужді або не на нужду, і не давай такому; усім же відмовляти тому тільки, що є брехливі прохачі, гріх. – Святий Іоанн Милостивий не так робив. Він не відмовляв навіть і тим, про яких відомо було, що вони не бідні і, коли наперед повідомляли йому про це, відповідав; вірно, у цю пору вони терплять крайню нужду.

Іноді від прохача ми до себе звертаємося і кажемо, де узяти? – Ледве на свої потреби дістає. Насилу кінці з кінцями зводимо! – Вже коли немає з чого давати, хто і зобов’язує? Подавати треба від надлишків, як і Апостол пояснює закон подаяння, кажучи: «Бо коли є старанність, то вона приймається зважаючи на те, хто що має, а не на те, чого не має. Не треба, щоб іншим було полегшення, а вам тягар, але щоб була рівномірність» (2Кор. 8:12,13). – Але чи правда те, що в нас нічого не залишається для задоволення своїх потреб? – До того ж – чи розумно визначено в нас, що повинні вважати своєю нуждою? – Нужда є така справа, яку дуже можна і скоротити і розширити. – Виключіть витрати на те, що потрібним вважає звичка, примха, марнославство, порожні вимоги світу і усі пристрасті: скільки залишатиметься на користь нужденних?! – Нехай навіть і цих непотрібних потреб немає; варто захотіти, і з найістотнішої нужди – з їжі і одягу і інших потреб розсудливість завжди зуміє відділяти частину Христову, – як дійсно і уміє: бо потребами відмовляються від подаяння виключно майже скупі і марнотратні шанувальники світу.

Кажуть також іноді: що дозвільно тиняються? – працювали б і діставали б собі насущний хліб. – Вимога найсправедливіша! – І Апостол заповідає працювати, роблячи своїми руками, щоб не лише свої задовольняти потреби, але мати що «подавати тому, хто у злиднях» (Еф. 4:28). Але, відмовляючись цим приводом від подаяння, чи пересвідчилися ми, що той, хто просить, може працювати? Старому, малому і немічному куди працювати? – Але хай і може хтось працювати, чи має він роботу? Хто і готовий би працювати, та немає до чого рук прикласти. У притчі про робітників одна їх частина до 11-ї години, тобто майже до ночі, не мала роботи від того, що ніхто не наймав. Але хай і роботу має хто, чи така вона, щоб задовольняла усі потреби. Як часто працюють день і ніч, а не задовольняють усіх потреб, особливо коли один працює для багатьох! – Отже, діло говорити: працюй, – і хто погодиться живити неробство? Але влаштуйте наперед так, щоб той, хто просить, працею насичував себе та інших, яких зобов’язаний насичувати, і тоді відмовляйте йому, а без того відмовляти – означає те саме, що залишати його помирати з голоду.

Чого ще не кажуть у виправдання своєї неподатливості і жорстокосердості?! – Один каже: тяжкі часи, куди думати про інших, хоч би себе прогодувати. Другий: собі треба; потрібно запасати гроші на чорний день. Третій: я хіба один; є багатші за мене, – подадуть. Четвертий: адже подаю, що потрапить під руки всякому, хто просить, – та інше. – Але розсудіть гарненько, скільки в усьому цьому правди?! Тяжкі, каже, часи, – і відмовляє. – Але якщо вони для заможних тяжкі, – у скільки більше вони тяжкі для бідних?! Отже, згідно з цим приводом, не припинити, а збільшити потрібно подаяння. Потрібно, каже, запасати на чорний день. Нехай треба; але ж на це має ж бути міра? Інакше наші уявні майбутні потреби ніколи не дадуть нам допомогти бідним в їх дійсних справжніх потребах. Притому майбутнє чи від нашої передбачливості залежить, або від влаштування Промислу Божого? Звичайно, від Промислу. Так приверніть до себе милість Божу вашим милосердям до нужденних, і матимете вірну запоруку благоденства в майбутньому.

Здається, ми не знайдемо прикладу, щоб якийсь дім розорився від подаяння незаможним, а марнотратство порожнє багатьох пустило світом. – Другий, каже, подасть, – і посилає того, хто просить. Та чи подасть другий? А якщо і він також скаже: другий подасть, а потім і третій, і четвертий, і т. д., – це буде те саме, що залишити бідного напризволяще. Ні. Тобі послав Господь цього бідного, ти і допоможи йому. Не пропускай випадку, який, можливо, не повториться. – Адже я подаю, кажеш, що попадеться і кому припаде. – Добре хоч і це. – Але чи означає це подавати за усією широтою обов’язку і за всією мірою можливості? – Чи означає це звертати усю увагу і старанність до цієї святої справи? – І чи не ця недбалість буває причиною, що подаяння потрапляє не до належних рук і вживається, не як слід?! – Подаєш, кому припаде. А хто допоможе тим, яких сором утримує удома і які мовчки, можливо, терплять більше від нужди, ніж ті, хто волає про себе? – Ні, істинно-християнська жалісність не може бути задоволена цим. – Вона сама поспішає в місця бідності, щоб власними руками відчувати рани її і негайно ж прикласти потрібний цілющий пластир.

От скільки ворог придумав злих помислів, щоб відволікати і добрих людей від подаяння. – Зізнаємося, що в більшій або меншій мірі ми усі захоплювалися ними часами. Але разом покладемо в серце своєму не піддаватися їм більше. Бо якщо вони такі слабкі перед простим нашим міркуванням, як встояти їм на суді правди Божої, яка бачить усе, – і в справах і в почуттях серця до останніх його тайн. – Не так дивитися повинні на бідність і бідних Християнський сенс і Християнське серце. Істинні Християни приймають розум Христовий для судження про усе і носять закон Бога свого в серці своєму в керівництво для справ. Бідні і всі нужденні – це менша братія Христова, або Сам Христос, що наближається до нас через них і до Себе відносить усе, що робиться їм, – це милість і благословення Боже, що ходять серед нас! Роблячи їх учасниками свого надбання малим подаянням, освячуємо через те усе інше і утримуємо за собою знак гідного, згідно наміру Божого, володіння ним. – Господь є Володар і нас і усього нашого. – Благословляючи нас достатком, Він віддає його нам, як у притчі виноград робітникам, – з умовою доставляти йому в час свій його плоди. Незаможні – це раби Господа-Домовласника, яких посилає Він до нас прийняти плоди з надбання нашого. Що подається через їх руки, возноситься до Господа; але так, що за законом милості Його знову повернено буде нам у вигляді вічного спокою, що твориться з того правдою Божою. – незаможні тому є творці обителі нам на небі – наші повірені, яким довіряється усе там заснувати в такій повноті, якої вистачило б на усю вічність! – «Блаженні милостиві!» (Мф. 5:7).

Утвердимося, браття, у цих добрих помислах; а ті – розбещені – відкинемо. Тоді серце наше ніяк не дозволить нам порушувати заповідь Божу: що «кожному, хто просить у тебе, дай», – і завжди примушуватиме до того, щоб ми були «милостиві, братолюбні, милосердні, дружелюбні» (1Пет. 3:8), вдягалися «в милосердя, благість, смиренномудрість» (Кол. 3:12), ревнуючи бути «милосердними, як і Отець наш милосердний» (див. Лк. 6:36). Амінь.

29 вересня 1863 р.