«Якщо забуду тебе, Єрусалиме»
Проповідь священика Сергія Ганьковського в Неділю про блудного сина . . .
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
«Я ще навернуся, – гадає будь-який грішник, упиваючись гріхом, – я ще встигну покаятися, я ще поживу праведно, навіть якщо і жити вже буде нема на що, навіть якщо усе надбання, отримане при хрещенні, виявиться витраченим і розточеним. Встиг же блудний син, після того, як «розтратив своє майно, живучи розпусно» (Лк. 15:13), повернутися в дім батька свого! Встигну і я, не помру!» Як вражаюче усе це схоже на підступні обіцянки змія-спокусника, що спокушав праматер Єву: «Ні, не вмрете… будете, як боги, що знають добро і зло» (Бут. 3:4,5)!
Всякому синові Небесного Отця, що заблукав, ворожий голос наспівує ці солодкі пісні: «О, встигнеш ще покаятися! Відпочинь доки, погуляй, порадій життю!» І блудні діти не поспішають збиратися в дорогу, і збувається над ними пророцтво апостольське: «Прийде ж день Господній, як тать уночі, і тоді небеса з шумом перейдуть, а стихії, розпалившись, зруйнуються, земля і всі діла на ній згорять» (2Пет. 3:10).
Куди ж ми підемо, коли збудеться усе передбачене? Чи не стане тоді вічною і гіркою долею нашою скорботний спогад про забутий отчий дім, який ми, подібно до блудного сина, проміняли на солодкі спокуси «батька неправди» (Ін. 8:44)? Чи не заспіваємо і ми, як колись народ, що зрадив свого Бога, сумні пісні на обридлих чужих берегах?
Ворог нашого спасіння вабить нас примарою прекрасного майбутнього. Він, як романтик, спокушає пропащу людину райдужними мріями, обіцяє незвичайне щастя там, «у далекий край» (Лк. 15:13), куди так нестримно рвався молодший син, куди взагалі прагне всякий, хто не бажає задовольнятися тим, що має тут і зараз. Бо усі мрії на світі рано чи пізно упираються у відому межу: пізнати добро і зло і, зрештою, стати «як боги» (Бут. 3:5).
Спаситель не захоплює нашу уяву надіями на «прекрасне майбутнє». Він не обіцяє нам радісного і безскорботного життя в щасливому майбутньому. Його рекомендації вкрай реалістичні. «Отже, не піклуйтеся про завтрашній день, бо завтра саме за себе піклуватиметься. Досить кожному дневі своїх турбот» (Мф. 6:34), – каже Христос Своїм учням і апостолам.
«Романтику великої дороги» негайно стає нудно. Йому хочеться вирватися геть, на волю з обридлого дому батька свого, від сумовитої повсякденності, від налагодженого побуту. Він таємно мріє, щоб кабала повсякденної, обридлої батьківської люблячої влади, усього того, що прийнято називати традиціями і звичаями, – закінчилася одного разу і назавжди! Але от біда: традиції і звичаї надзвичайно живучі, а головний хранитель їх – батько – теж не збирається помирати! Ось саме тоді і починає волати син, що втратив терпіння: «Батьку, дай мені частину майна» (Лк. 15:12), бо сил немає чекати, коли я вступлю в законні права спадкоємства в результаті природного перебігу подій! Дуже вже хочеться йому звільнитися від батьківської влади і зажити власною волею.
Ми знаємо, куди заводить бунтаря-революціонера «своя воля». Ми могли б у відповідь на скорботний стогін блудного сина, що вирвався в нього, коли він вже уволю нахлебтався гріховної свободи: «Скільки наймитів у батька мого мають надлишок хліба, а я вмираю з голоду» (Лк. 15:17), – могли б, мстиво стиснувши губи, сказати йому, як і всякому іншому «борцеві за свободу»: до чого прямували, того і досягли! Могли б, якби самі не опинялися постійно біля розбитого корита, наповненого «стручками, які їли свині» (Лк. 15:16), якби самі час від часу не відчували спокусливого бажання зажити власною волею «у далекому краю».
Отець наш Небесний залишає Своїх дітей вільними, навіть коли вони втрачають розум, сп’янілі примарами своєї похоті і пристрастей. Так само як батько – блудного сина, Він не утримує нас насильно в Отчому Домі Церкви Христової. Кожен з нас вільний піти в далеку країну гріха, яка хоч і здається розташованою нескінченно далеко від храму Божого, насправді завжди поруч – простягни тільки руку! Але, Боже мій, невже так необхідно знову і знову повторювати уторований іншими маршрут? Невже для того, щоб зрозуміти, що Бог тебе любить і чекає, треба кинути отчий дім і розтратити «своє майно, живучи розпусно» (Лк. 15:13)? Невже для того, щоб опам’ятатися і прийти до тями, треба обов’язково спробувати свиняче їдло?
Народ Божий, що зрадив своє покликання, опам’ятався тільки у Вавилонському полоні, втративши свободу, вітчизну і, здається, саму синівську гідність. Народ втратив усе, але не втратив надії, тому всупереч очевидності, всупереч безнадійній скорботі рабства, полонені, як клятву, повторювали слова: «Якщо забуду тебе, Єрусалиме, нехай буде забута правиця моя» (Пс. 136:5)!
Учора увечері ми всі разом співали цей скорботний гімн полону, повторювали слова цієї клятви вірності нашому Богові, сповідуючи себе блудними дітьми Його. Якщо ми дійсно так думаємо, так віримо, так сповідуємо, як співали учора, – тоді в нас є надія! Тоді і нас наприкінці довгого шляху покаяння чекають обійми нашого Небесного Отця і радісний суд Його: «Принесіть найкращий одяг і вдягніть його, і дайте перстень на руку його і взуття на ноги; і приведіть відгодоване теля, і заколіть; будемо їсти і веселитися! Бо син мій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк. 15:22-24). Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: Неділя про блудного сина