Якщо і всі священні закони однаково необхідні нам, але більш за все той, котрий велить не мати ні з ким ворожнечі і не залишатися завжди в гніві, але відразу примирятися. Ось чому Бог постійно навчав так: “…зла одне проти одного не замишляйте у серці вашому” (Зах. 7:10); і: “Ніхто з вас нехай не думає у серці своєму зла проти ближнього свого” (8:17). Не сказав тільки залиш, але і в умі не май, і не помишляй, залиши увесь гнів, знищ цю хворобу. І що легше, скажи мені, як перестати гніватися на того, хто тебе образив? Хіба треба рушати в далеку путь, витрачати гроші, вмовляти інших? Достатньо лише захотіти, і справа закінчена. Не говори мені, що ворог учинив таку й таку образу: якщо б він виявив на тобі всю злобу людську, і в такому випадку Бог повелів пробачити все.

Ось, наперед кажу і об’являю, і гучним голосом волаю: ніхто з тих, хто має ворога, хай не приступає до священної трапези і не приймає тіла Господнього: ніхто з приступаючих нехай не має ворога! Маєш ворога? не приступай. Хочеш приступити? помирися, і тоді приступи, і торкнися святині. Втім, не я кажу це, але сам Господь, розіп’ятий за нас. Він, щоби примирити тебе з Отцем, не зрікся вмерти і пролити кров; а ти, щоби помиритися з подібним тобі рабом, не хочеш і слова мовити, і прийти першим. Послухай, що Він говорить: “Отже, коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе”, і не сказав: почекай, поки він прийде до тебе; або: переговори з ним через когось, або попроси кого іншого, але сам піди до нього, “піди перше помирися з братом твоїм” (Мт. 5:23-24).

Дивна справа! Він не вважає для Себе безчестям, коли залишають дар; а ти вважаєш приниженням першому прийти і помиритися? Як же можна це пробачити? Якщо побачиш, що в тебе відрубаний якийсь член, чи не робиш усе, щоб з’єднати його з тілом? Так само вчини і з ближнім: коли побачиш, що він відрізаний від дружби твоєї, поспіши якнайшвидше прийняти його у свої обійми; не вичікуй, щоби він першим прийшов до тебе, але сам поринь отримати нагороду. З одним лише велено нам бути у ворожнечі – з дияволом; з ним ніколи не мирись; а до брата ніколи не відчувай у серці злоби, але, якщо й трапиться якась прикрість, нехай буде вона хіба до вечора, і далі не продовжується. “Нехай сонце, – сказано, – не заходить у гніві вашому” (Еф. 4:26).

Якщо помиришся до вечора, отримаєш від Бога прощення; але якщо продовжиш свою ворожнечу, то це буде доказом не захоплення від дратівливості і гніву, але злоби і розпусти душі, відданої гріхові. Втім, зло не в тому лише, що ти сам себе позбавляєш прощення, але й у тому, що припинення ворожнечі стає більш складним. Минув один день, сором уже став більшим; минає і другий день, сором ще збільшується; а коли пропустиш третій, то непомітно дійдеш і до ста; і, нарешті, рана вже буде невиліковна, бо чим більше минає часу, тим більше ми один з одним розходимося.

Але, людино, не дай у собі місця жодній з нерозумних пристрастей; не соромся і не червоній, і не кажи: недавно ми так висварили один одного, наговорили тисячі таких слів, котрих не можна й вимовити, і тепер піду миритися? Хто ж не осудить мене в легковажності? Ніхто, у кого є розум, не осудить тебе за легковажність; навпаки, коли ти лишишся непримиренним, тоді всі сміятимуться над тобою, тоді даси ти великий простір дияволу. Бо ворожнеча стає нелегкопримиренною не тільки від часу, але й від тих справ, які сталися впродовж цього часу. Як любов покриває безліч гріхів, так ворожнеча збирає і небувалі гріхи, і в ній знаходять віру всі обмовники, всі, хто радіє чужому нещастю і розголошує чужі пороки.

Знаючи все це, попередь і втримай брата, допоки він зовсім не віддалився; і хоча б для цього треба було в цей день оббігти все місто, хоча б вийти за стіни міські і пройти довгий шлях, залиши все, що в тебе в руках, і потурбуйся про це одне, як би помиритися з братом. Бог повелів робити це, і все повинно поступитися Його заповідям. Справа ця є деякою духовною купівлею; не будемо безпечними, не будемо недбалими. Нехай ворог знає, що таку велику старанність показали ми на догоду Богу, і нехай він стане знову ображати нас, бити або ще що-небудь гірше робити, благодушно перенесемо все, оскільки завдяки цьому не стільки зробимо добра йому, скільки самим собі; бо чеснота ця найбільше від усіх допоможе нам у день суду.

Багато і тяжко ми согрішили і порушили закон, і прогнівили Владику нашого; але Він через Своє людинолюбство дав нам цей спосіб примирення. Тож не знехтуємо цим пречудовим даром. Хіба Він не міг повеліти тільки помиритися, не пропонуючи нам за це жодної нагороди? Ніхто не може суперечити Його велінням. Однак Він, через велике Своє людинолюбство, обіцяв нам і нагороду – велику і несказанну, котрої ми більше за все бажаємо – прощення наших гріхів; і цим полегшив нам сам послух. Тому звелено нам говорити: “І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим” (Мт. 6:12). Що є поблажливішим, що є людинолюбнішим за це повеління? Тебе зробив Він суддею в прощенні твоїх гріхів: мало ти простиш, мало і тобі буде прощено; багато простиш, багато і тобі буде прощено; простиш від чистого серця, так і Бог тобі простить; простивши ворогу, ти ще зробиш його і приятелем своїм. Так і Бог учинить з тобою.

Отже, чим більше хто согрішив проти нас, тим більше повинні ми спішити до примирення з ним, бо він стає винуватцем прощення нам більшого числа гріхів. Не кажи мені: чимало я переконував, умовляв і благав, але ворог не помирився; не відставай доти, доки не помиришся. Чим більше він буде впиратися, а ти станеш умовляти, тим більшою буде нагорода тобі; чим з більшою трудністю робиться справа, чим більшої праці коштує примирення; тим більший йому осуд, а тобі величніші вінці за терпіння. Отож, не відстанемо, поки не відновимо колишньої дружби з ними.

Мало того, щоби не засмучувати і не ображати ворога, і не мати в серці злоби на нього, треба і його примусити мати до нас любов. Прихильність ворога до дружби і Бога зробить до нас милостивим і поблажливим, і легко звільнить нас від гріхів, і дасть нам похвалу від людей і велику безпечність у житті. Бо немає нічого небезпечнішого, як мати й одного ворога. Коли він усім говорить про нас багато поганого, то і честь життя нашого страждає, і серце наше неспокійне, і совість обурюється, і ми витримуємо безперервну бурю помислів.

Знаючи все це, турбуємося про виконання всього сказаного. Ти не насмілюєшся торкнутися невмитими руками до священної трапези, хоча би передбачалася велика крайність, тож не приступай із невмитою душею; це набагато злочинніше від того і тягне за собою більше покарання. Але ніщо так не наповнює душу нечистотою, як гнів, котрий постійно в ній залишається. Де злоба і гнів, туди не прилітає Дух покірливості. А людина, позбавлена Святого Духа, яку може мати надію на спасіння? Отже, не будемо безпечними до свого спасіння, але намагатимемося і зробимо все, щоб приступити нам до священної трапези, не маючи ворогів.

Зібрання повчань