Проповідь священика Сергія Ганьковського в 4-ту Неділю Великого посту . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Глибину відчаю нещасного батька біснуватого отрока може нехай приблизно, нехай неповно, але все таки усвідомити той, хто після багаторічної боротьби із згубними пристрастями в черговий раз упирався в глуху стіну безвиході, з жахом усвідомлюючи, що бісівське насильство знову повергнуло його душу «і в огонь і у воду, щоб згубити» (Мк. 9:22) її.

Не в кожного з нас є біснуватий син, одержимий «духом німим», але в кожного з нас є душа, яка роз’їдається пристрастями, яка страждає, але безмовна, як і отрок з сьогоднішнього євангельського читання. Душа наша молитовно німіє саме в ті моменти, коли понад усе потребує молитви. Гріховне насильство, бісівський напад часто паралізують не лише волю до опору, але і саму здатність заволати: «Господи, спаси мене!» (Мф. 14:30). Тілесна втома, слабкість, важка хвороба, смуток і туга занадто часто не стимулюють, а паралізують молитовні зусилля християнина останніх часів, роблячи його безмовним у той самий момент, коли, здається, тільки відчайдушні молитовні зойки здатні вирвати його із задушливих обіймів гріха, з липких мереж «другої смерти» (Одкр. 2:11).

Ось чому така важлива молитовна навичка, блага звичка бути з Богом завжди: і у хвилини душевного розчулення, внутрішньої відкритості, спрямованості до Неба, і в години незначності і сухості сердечної, коли здається, що не лише душа отупіла, але і, за словом пророчим, «висохла, як черепок, сила моя, і язик мій прилип до піднебіння мого» (Пс. 21:16). Щоб набути в собі сил і рішучості в потрібний момент закричати до Господа: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк. 9:24), – необхідно волати до Нього постійно, не узгодившись навіть з власною прихильністю до молитви. «У поті лиця» (Бут. 3:19) свого їсть людина хліб свій не тому, що вона із власної волі, як псалмоспівець «вже попіл їм, наче хліб, і пиття …змішую зі сльозами» (Пс. 101:10), а тому, що так присудив їй Бог. Молитва – не розвага, не приємне проводження часу, а важка духовна праця, яка не знає ні відпочинку, ні терміну.

Подумаємо, яку молитву має на увазі Господь, коли каже Своїм учням: «Цей рід не може вийти інакше, як від молитви і посту» (Мк. 9:29)? Творчою силою Божого Слова з небуття було покликане творіння. Світло стало тільки тому, що Бог сказав: «Нехай буде світло!» (Бут. 1:3). Біс-мучитель покинув понівеченого ним отрока тільки тому, що Сам Господь сказав йому: «Душе німий і глухий! Я тобі повеліваю: вийди з нього і більше не входь у нього» (Мк. 9:25). В яку міру повинна вирости людина, щоб від її молитовних зусиль, від її слів здійснилося те, що здійснилося від слів Спасителя? Яку ціну має заплатити за зцілення страждальника той, хто береться молитовним словом зцілити його?

Відповідь – одна, і вона проста як день: «Людям це неможливо, Богові ж усе можливо» (Мф. 19:26). Що ж до ціни дива, то ціна ця відома кожному, хто хоч раз прочитав Євангеліє: «Нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде» (Мк. 8:34). Як ми знаємо, йти за Христом доведеться до Голгофи, до розп’яття, до страшної хресної смерті, бо така ціна «зречення себе». Якщо вже Сам Господь, будучи безгрішний, «зрікся Себе» до такої міри, що «принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей, і з вигляду став як чоловік; упокорив Себе, був слухняним аж до смерти, і смерти хресної» (Флп. 2:7,8), – що ж залишається нам? Що залишається нам, стомленим гріховними турботами до такої міри, що тільки до середини недільної служби ми благоволимо, роблячи, мабуть, велику послугу усій церковній повноті, зібратися в храм Божий! Нам, людям простим і нехитрим, чомусь здається, що допомогти своєму синові, що біснується, можна і не такою дорогою ціною. Можна, наприклад, обмежитися поїздкою до мощів видатного подвижника Церкви або в далекий монастир, до відомої чудотворної ікони. А то і зовсім доручити зцілення отцю з Лаври: він молитиметься, «відчитає» біснуватого – усе і обійдеться!

І вони ще запитують: «Чому ми не змогли вигнати його?» (Мк. 9:28). Ось вже дійсно «рід невірний» (див. Мк. 9:19)! Праведникові, якщо він насправді праведник, легко обуритися на цей невірний і розбещений рід самовдоволених честолюбців. Проте Той, Хто став джерелом всякої праведності і святості на грішній землі, замість праведного гніву благоволив вилити на цей рід «ріки води живої» (Ін. 7:38). Він благоволив піти «дорогою новою і живою» (Євр. 10:19), щоб усі, хто йде за Ним, «мали життя, і надто мали» (Ін. 10:10). Він став заступником усіх митарів і грішників, усіх блудниць і біснуватих, бо добровільно занурився у води Йорданські в довгій черзі «порідь єхиднових», щоб «знайти і спасти загибле» (Мф. 18:11). Бо тільки спустившись у пекло, можна вивести звідти полонених пеклом. Тільки пожертвувавши собою, «зрікшись себе», можна молитвою зцілити одержимого пристрастю, хто б він не був: родич, знайомий або ти сам. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 4 неділя Великого посту