Завжди радійте!

Проповідь священика Сергія Ганьковського на свято Благовіщення . . .
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Нещастя наше в тому, що ми переконані, ніби знаємо, як влаштований світ. Так, викопавши досить глибоку яму, землекоп, якщо самовпевнений і недалекий розумом, буде переконаний, що земна куля уся складається з піску, вкритого тонким шаром дерну. Така сама і логіка мислителя, який не може собі уявити світ, в якому спочатку нічого немає, а потім з цього самого «нічого» раптом, без всякої видимої причини виникає усе: від грандіозних галактик до крихітної інфузорії туфельки. Оскільки істинні причини такого виникнення від нього дивним чином вислизають, він вважає за краще думати, що зірки і кішки, нехай навіть іноді вони і змінюють свій зовнішній вигляд і форми, були завжди, вони вічні і незнищувані. Переконати гордівника в іншому не є можливим, бо на усі ваші аргументи відповідь буде одна: «Я цього не бачив».
Якщо не вірити в Бога, неможливо зрозуміти, для чого існує не лише світ речей і планет, але і світ скорботи і страждання, світ любові і надії. Мені, зізнаюся, взагалі незрозуміло, як можуть жити на світі люди, які свідомо заперечують буття Боже. Сумно, та що там сумно – страшно думати про те, що для них немає на що сподіватися, нічого чекати, окрім старості, хвороб і смерті, схожої на чорну яму, на дні якої зникає усе, що ми любили, усе, що нас радувало.
Не так давно на радіо, де я раз на тиждень розмовляю із слухачами, прийшов лист від одного з таких сумовитих скептиків: «Чого ви усі радієте? Що у вас усе «зі святом» та «зі святом»? Працювати потрібно, робити, боротися, а не святкувати!» Що мені йому сказати? Що він абсолютно прав, коли говорить про працю і роботу, але що він сумно помиляється, коли вважає, що працювати і робити необхідно неодмінно стиснувши зуби і прогнавши посмішку зі свого обличчя? Ось ми сьогодні з вами знову святкуємо і радіємо, виконуючи заповіт апостола Павла (1Сол. 5:16), радіємо тому, що Бог у черговий раз нагадує нам про те, що світ – не сирота, і ми з вами – не сироти! Навіть якщо б усі навколо раптом разом розлюбили і кинули нас, Бог нас не кине! Що сказати світу, який загруз у мудруваннях, що сказати світу, який вважає за краще уявляти собі Бога як певну «абстрактну ідею» або, – вже і не знаєш, що гірше – як певний «Мислячий холодець»? Ми, християни, можемо сказати на це лише одне: ми – знаємо нашого Бога як люблячого Отця, Який для того, щоб ми не зневірилися в самих собі, у своїх нескінченних і безуспішних зусиллях стати кращими, благоволив вміститися в утробу Діви Пресвятої Богородиці і Сам став людиною, Сам перейняв на Себе немічну людську плоть?

Згадайте, тиждень тому ми з вами читали цей євангельський текст: «Ісус сказав: у одного лихваря було два боржники, один винен був п’ятсот динаріїв, а другий п’ятдесят. Коли ж вони не мали чим віддати, він простив обом. Скажи ж, котрий з них більше полюбить його? У відповідь Симон сказав: думаю, що той, якому більше простив» (Лк. 7:41-43). Адже ми теж не мали, чим заплатити за життя, за буття, за те, що ми, попри все, все-таки здатні відповідати на посмішку посмішкою. Ось у чому суть: ми не маємо чим заплатити, а нам прощають наш борг! Як же нам після цього не радіти?
Як же нам не тріумфувати сьогодні, якщо ми знаємо, що Сам Бог плаче про таку ж просту людину, як ми, як кожен з нас, – про Лазаря, дізнавшись, що Лазар, друг Його, помер?
Так, можливо і навіть швидше за все, що нам не вдасться прожити життя так, як прожив його Лазар, що удостоївся честі бути другом Божим, або так, як прожила його праведна Тавифа, про яку плакала безліч облагодіяних нею жінок (Деян. 9:39). Так, нам не вдасться прожити так, але благодать Святого Духа, отримана нами в Таїнстві Миропомазання, дає нам сили вірити в те, що і про нас, грішних і маловірних, заплаче наш Бог, що і для нас, для кожного з нас, знайдеться в Нього співчуття і прощення, раз вже, усе знаючи і про слабкість людську, і про людську підступність, Він благоволив скасувати закони природи і «в утробу вселився Дівочу»!
Нехай тепер усі, хто хоче, вірять в «абстрактну ідею», у «Надцивілізацію», у «Світовий розум» і навіть у «Мислячий холодець»! Нехай тепер, якщо хочуть, тішаться надією на переселення душі з кішки в мишку і назад. Нехай уперто і зосереджено «відпрацьовують свою карму», – виконувати їм! Ми ж, християни, сьогодні святкуватимемо і радітимемо, тому що Бог для нас і заради нас став Людиною. Святкуватимемо і тріумфуватимемо, тому що Бог жаліє нас у нашому, такому безглуздому, такому недолугому земному житті. Так жаліє, що плаче про нас, грішних! Бо наш Бог – любить нас. І як же Йому не любити, коли за самою Своєю природою Він є Любов! Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: Благовіщення Пресвятої Богородиці