У нас лежить природний закон знання добра і зла. Що Бог при самому створенні людини створив її знаючою те та інше, це показують люди. Так, усі ми, коли грішимо, соромимося і підлеглих; і часто пан, на шляху до розпутної жінки, побачивши когось із більш скромних слуг, засоромившись, сходить з цієї негідної дороги. Знову, коли інші лають нас поганими словами, ми називаємо це образою, і тих, хто зробив це, тягнемо до суду, хоча і самі терпимо від цього неприємності.

Так, знаємо ми, що таке порок і що – чеснота. Це саме і Христос, показуючи і пояснюючи, що Він заповідає не щось нове чи таке, що перевищує нашу природу, але те, що споконвіку вже вклав у нашу совість, після промовляння багатьох тих блаженств, сказав так: “Отже, все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм” (Мф. 7:12). Не потрібно, говорить, безлічі слів, ні довжезних законів, ні різноманітних настанов: воля твоя нехай буде законом. Чи хочеш отримувати благодіяння? – зроби добро іншому; хочеш, щоб тебе помилували? – помилуй ближнього; хочеш, щоб тебе хвалили? – похвали іншого; хочеш, щоб тебе любили? – полюби сам; хочеш користуватися першістю? – поступися нею спочатку іншому. Сам будь суддею, сам будь законодавцем твого життя.

І знову: “Що ненависне тобі самому, того не роби нікому” (Тов. 4:15). Цей вислів веде до усунення гріха, а попередній – до здійснення чесноти. “Що ненависне тобі самому, того не роби нікому”: не любиш терпіти образи? – не ображай іншого; не любиш, щоб тобі заздрили? – і сам не заздри іншому; не любиш, щоб тебе обманювали? – і сам не обманюй іншого. Та й узагалі в усіх випадках станемо триматися лише цих двох висловів, і – не матимемо потреби в іншому повчанні. Бо знання чесноти вклав Бог у нашу природу, але доведення до діла і виконання полишив нашій свободі. Слова ці, можливо, не зрозумілі; тож постараюсь зробити їх більш зрозумілими.

Щоби знати, що цнота – добро, для цього ми не потребуємо чужих слів, ні напучень: бо самі за природою своєю маємо це знання; і не вимагається ні трудів, ні турбот, щоби розшукати і знайти, чи добра і чи корисна цнота; навпаки, всі ми спільним голосом визнаємо це, і ніхто не сумнівається стосовно цієї чесноти. Так і розпусту визнаємо злом; і тут також не потрібні нам ні труди, ні вчення, щоби пізнати винуватість цього гріха. Справді, всі ми від природи навчені цим міркуванням; і хвалимо чесноту, хоча і не чинимо її, так само, як ненавидимо гріх, хоча і чинимо його. І це з боку Бога величезне благодіяння, що Він нашу совість і волю налаштував любити чесноту, а проти гріха ворогувати, ще до здійснення їх на ділі.

Отже, як сказав я, знання про добро і зло закладено в совісті всіх людей, і ми не потребуємо ніякого вчителя, щоби взнати про них; але саме виконання полишено вже свободі, старанності і трудам нашим. Чому так? Тому що, якби Бог усе зробив даром природи, ми залишилися б без вінців і без нагород; і як безсловесні за ті досконалості, котрими володіють вони за природою, не можуть отримувати нагороди ні схвалення, так і ми не отримали б нічого цього. Бо досконалості природні служать для похвали і честі не тих, хто володіє ними, а того, хто дав їх. Так ось чому Бог не надав усього природі.

З другого боку, не допустив Він і свободі взяти на себе весь тягар і знання, і виконання, щоби вона не жахнулася труда і чесноти: навпаки, совість наказує їй, що робити, а для виконання цього вона сама приносить від себе труди. Так, що цнота є добром, ми знаємо без усякого труда; це знання від природи; але зберегти цноту ми не могли б, якщо б не докладали зусиль, не приборкували похоті і не зносили великої праці; це вже не дано нам від природи, як знання, але вимагає з нашого боку ревності і старання. Втім, не цим лише Бог полегшив для нас тягар, але ще й іншим чином, – допустивши, щоби і з самих досконалостей деякі були в нас природніми.

Так, усім нам природно обурюватися разом з ображеними (ми зразу ж стаємо ворогами тих, хто образив, хоча самі і нічого не потерпіли), радіти з тими, хто отримує захист і допомогу, журитися про нещастя інших і насолоджуватися взаємною любов’ю. Обставини, правда, вчиняють між нами неприязнь: але взагалі ми маємо любов один до одного. І, вказуючи на це, один мудрий сказав: “Усяка тварина любить подібне собі, і всяка людина – ближнього свого” (Сир. 13:19). Багато й інших учителів, крім совісті, приставив до нас Бог, як-от: батьків до дітей, панів до рабів, чоловіків до жінок, наставників до учнів, законодавців і суддів до підлеглих і друзів до друзів. Часто навіть і від ворогів ми отримуємо користі не менше ніж від друзів: коли вони дорікають нам у проступках, то спонукають нас, і супроти волі, до виправлення від них.

А стільки вчителів приставив до нас Бог для того, щоби нам було легко знайти і зробити корисне, оскільки багато тих, хто спонукає нас до цього, не дає нам відвернутися від корисного. Якщо ми знехтуємо батьками, то, боячись начальників, напевно, будемо скромніші; якщо і їх зневажимо і грішитимемо, то ніяк не можемо уникнути докору совісті; якщо і її не вшануємо і не послухаємо, то, побоюючись загальної думки, будемо кращими; якщо і цього не засоромимося, то вроджений страх перед законами може напоумити нас і проти волі. Так і молодих людей беруть під свою опіку і направляють вчителі і батьки, а дорослих – законодавці і начальники; раби, які більш схильні до безпечності, спонукаються до кращої діяльності, крім згаданих осіб, ще й панами, а жінки – чоловіками; взагалі в нашого роду багато з усіх боків загорож, щоби не захоплюватися легко і не впадати в гріх.

Але поверх усього цього, вчать нас і хвороби, і лихі обставини: так, і бідність стримує, і втрата напоумлює, і небезпека впокорює; і багато іншого тому подібного. Не лякає тебе ні батько, ні вчитель, ні начальник, ні законодавець, ні суддя, не присоромлює тебе друг, не уражає тебе ворог, не напоумлює пан, не навчає чоловік, не виправляє тебе совість: так приходить тілесна хвороба, і нерідко виправляє все; нерідко і втрата робить зарозумілого скромним. А ще важливіше те, що велику приносять нам користь не лише наші власні, але й чужі нещастя; і тоді, як самі нічого не терпимо, а бачимо, як інших покарано, ми напоумлюємося не менше за них. Це буває і з добрими ділами: як від того, коли злі караються, інші робляться кращими, так і тим, коли добрі роблять що-небудь гарне, багато хто поривається до співревнування їм.

Зібрання повчань