Зцілення розслабленого, Артус Вольфорт

Євангельська розповідь про паралізованого чоловіка, який сам собі не міг допомогти і з надією в серці жив, що, може, знайдеться хтось, хто його опустить у лікувальну купіль. Але присутні були самолюбами, думали тільки про себе, хоч їхні хвороби були дрібничковими. Подібне трапляється і тепер. Бачимо тільки себе, свої труднощі, хоч, порівняно з іншими, вони є мікроскопічними.

* * *

Якось відвідував я одного хворого. Зайшовши до кімнати, побачив старшого чоловіка, який лежав у ліжку, а ростом – як дитина. Сів біля нього, розговорилися. Він охоче розповідав про себе. Можливо, рідко хто його відвідував, тож він радів, що хтось може його слухати. Йому 53 роки. І все своє життя він у ліжку. Голова, руки – рухомі, а ноги – паралізовані…

Коли був малим, мама брала його на руки, виносила з квартири, клала до візочка і гуляла з ним по вулиці. Часом на Високий Замок везла. Присутність люблячої матері, теплі промені сонця, спів пташок, багато людей – все це подобалось йому, забував про недугу. З роками мама постаріла, він став важчим і все рідше бував на вуличних прогулянках. Потім мама померла. Залишився сам. Правда, є сестра дуже добра. Хоч живе в іншій частині Львова, щодня після праці прибігає – миє, переодягає, годує, а тоді поспішає додому. І знову він сам зі собою.

Питаю, чи не нарікає на своє нелегке життя?

– Ні, – каже він, – звик. Знаходжу силу в Бозі, у молитві, слухаю релігійні передачі… І вам дякую, що прийшли. Буду радий вашим відвідинам». Це для мене була велика лекція. Коли здається, що нам важко, знаймо, що є інші, які в вдесятеро разів більше терплять. І коли важко, відвідаймо їх – і так стане на душі світло, і буде велика радість з маленького доброго діла.

Розважання на кожен день