Проповідь священика Сергія Ганьковського в Сьому неділю по Пасці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Бо вгодно Святому Духові і нам…» (Діян. 15:28) – такими словами починали свої звернення до Церковної повноти Отці Вселенських Соборів ще з найпершого, апостольського Собору в Єрусалимі. У наші дні сучасні нам святителі, проголошуючи соборні Діяння, використовують звичнішу формулу: «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа». Проте звичність слів не змінює суть справи. І в тому, і в другому випадку високі збори єпископів, священиків і мирян відважно свідчать про те, що вони сповіщають не свою приватну думку, нехай навіть досягнуту згодою усіх членів Собору, але абсолютну істину, що грішними людськими вустами говорить Сам Бог.

Щоб таке сказати, щоб так оцінити свої власні діяння, кожній людині, та і усім зборам у цілому, потрібна віра, що досягла міри «впевненості у невидимому» (див. Євр. 11:1), потрібні рішучість і самозабуття, потрібен такий стан душі, при якому про самого себе можна було б сказати словами апостольськими: «Отже, ви вже не чужі і не пришельці, а співгромадяни святим і свої Богові» (Еф. 2:19). Іншими словами, мірою правди кожної людини є міра її святості, бо гріх не може бути «своїм Богові», а пізнати Бога, з’єднатися з Істиною можна тільки звільнившись від поневолення пристрастям. Ось чому трепет і жах охоплює і кожного священика, коли він, вийшовши на амвон церковний, перед проповіді, яку збирається сказати народу Божому, вимовляє ці страшні, ці грізні слова: «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа». Слова, що означають лише одне: говорити буду не я, але моїми грішними вустами з вами, хто перебуває тут, говорити буде Сам Бог.

Проте дійсно «голосом Церкви» будь-яке слово, чи вимовлене священиком з амвона або народжене соборним розумом святителів, стає тільки після того, як Церковна Повнота сприймає це слово, погоджується з ним, коли кожен член таємничого Тіла Христового, кожен християнин, готовий визнати це слово, вимовлене чужими вустами, – своїм. Недаремно всяка проповідь у храмі хоч і починається словами священика: «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа», – обов’язково закінчується свідоцтвом усього народу Божого: «Амінь», яке в перекладі означає: «так», «істинно», «достовірно»! Без цієї згоди і єдності кліру і мирян, без цієї однодумності і одностайності усіх з кожним і кожного з усіма Церква не могла б існувати, не могла свідчити Істину про Бога, не могла б, нарешті, просто звершувати Таїнства, бо Хрещення, Євхаристія, Покаяння – не людська справа, але Божа! Бо не людськими немічними і грішними руками хліб і вино переісточуються на Тіло і Кров Христові, але Духом Святим, Який діє там і тоді, де і коли «де двоє чи троє зібрані» (Мф. 18:20) в ім’я Боже. Так от, критично важливо, щоб у нас, таких різних, таких несхожих один на одного, були б, за словом апостола Луки, «одне серце й одна душа» (Діян. 4.32).

Справа не в тому, звичайно, щоб ми мали однакові смаки і пристрасті у сфері кулінарії або, скажімо, літератури і вже зовсім не в тому, щоб голосували на виборах за одні і ті ж політичні партії. Справа в тому, щоб ми вірили однаково. І ось для того, щоб так було, щоб християни були одностайні і однодумні у своїй вірі, упродовж п’ятисот років збиралися Вселенські Собори, що «волевиявленням Духа Святого» проголошували Істину про Бога і про Церкву. Це була нелегка, часом трагічна справа – говорити правду про Бога світу, який завжди віддає перевагу над цією важкою правдою солодким казкам і романтичним легендам. Мало того, що правда Божа вимагала особистої святості, яка завжди є результатом подвигу «до крови» (Євр. 12:4), стояння за істину занадто часто припускало для її поборників загрозу самого їх життя.

Нам, християнам останніх часів, важко собі уявити, як можна було з такою упевненістю у своїй правоті, з такою відвагою говорити про Бога, як це робили Отці і Учителі Церкви епохи Вселенських Соборів. Нам, слабким і маловірним, нам, захопленими пристрастями, поневоленими страхами, що «турбуються і клопочуться про багато що» (див. Лк. 10:41), сьогодні відкривається істинний сенс слів Христових про вічне життя: «Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа» (Ін. 17:3).

Святі Отці Першого Вселенського Собору знали істинного Бога, і тому виявилися причетними вічному життю. Ревно і відважно вони передали це своє знання усій Церкві, яка от вже майже сімнадцять віків щодня свідчить на кожній літургії про свою віру в Бога і, тим самим, про те, що ми ніколи не помремо. Тому, коли ми всі разом співаємо Символ віри, «волевиявленням Святого Духа» проречений Отцями Першого Вселенського Собору, пам’ятатимемо, що таким ось простим, по суті, способом ми свідчимо істинність їх віри, праведність їх життя, жертовність їх пастирського подвигу. І не забудемо, що Церква наша стоятиме непохитно, доки і ми самі не вустами тільки, але і усім своїм життям, своєю невпинною боротьбою з власними гріхами свідчитимемо істинність кожного слова цього Символу. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя св. отців І Вселенського Собору