Я назвав би оце трирічне перебування ап. Петра біля Ісуса найкращим прикладом виховання. І воно досить відрізняється від дитячого виховання. Йдеться, про так би мовити перевиховання. Петро вже дорослий чоловік. Та ще й бачимо, що він зовсім не пластилін чи м’яка глина, а твердий метал. Христос тут не працює як гончар, а радше Христос для Петра є ковалем – користується ковадлом, молотом, вогнем і водою.

Петра це болить. Але він покірний і терпеливий. Якби не ці прикмети, могло б нічого не вийти. З одного боку, апостол Петро є ревним, повністю віддається на Боже служіння. Він, не задумуючись, готовий померти за Христа. Йому, як й іншим апостолам, важко дається зрозуміти надприродну місію Христа. Петро ще не вміє любити самарян і поган. Очікує від Христа, коли нарешті відбудує оце земне царство Ізраїлю. Але чомусь Ісус його вибирає на Свого вікарія. Бере Петра й на гору Преображення, щоб укріпити віру у Своє Божество, і в Гефсиманський сад, щоб бачив страждання Учителя.

Але й цього ще не вистачало, бо Петро має пізнати глибину покори свого Учителя і мати про себе покірну думку, як Ісус є покірним. «Хоч би мені довелось і вмерти з Тобою, не зречуся Тебе» (Мф. 26:35). Цю гордість, упевненість Христос руйнує. Петро тричі відрікається свого Вчителя. Це був сильний виховний момент на все життя. І сьогодні чуємо Христове: «Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене?» Він за кожним разом, зі щораз більшим страхом, недовірою до людської слабосильності відповідає: «Господи! Ти знаєш…» Трикратний акт любові за трикратне відречення. Ось ціль Христа – Петро стає іконою свого Вчителя. Як намісник Ісуса, він тепер на собі досвідчив немічність людської природи і надії на Бога.

Розважання на кожен день