Проповідь священика Сергія Ганьковського в Третю неділю після П’ятидесятниці  . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Один мудрий чоловік зауважив одного разу: «Одяг є наслідок беззаконня перших людей: «І розкрилися очі у них обох, і пізнали вони, що нагі, і зшили вони фігове листя, і зробили собі оперезання» (Бут. 3:7). Це – оперезання на гріховну рану… всезагальний траур по смерті первісної непорочності, прапор перемоги ворога над нами». І тоді, коли він говорив це, і зараз ціна деяких окремих або, як тепер сказали б, ексклюзивних екземплярів цього «оперезання на гріховну рану» піднімалася до гігантських розмірів і порівнювалася з річним доходом кваліфікованого працівника. Для чого такі пристрасті? Кому потрібна ця зухвала розкіш? Мені? Так я сам себе все одно не бачу, – не крутитися ж цілу добу біля дзеркала! Значить, треба це тільки для того, щоб люди, які оточують мене, бачили і – що?.. І знали мені ціну! Бо я коштую рівно стільки, скільки коштує мій непомітний, але жахливо дорогий піджачок!

Проте наскільки не безумна надмірна турбота про одяг для тіла, не лише про її згубність попереджає нас сьогодні Господь. Давно і добре відомо, що «ті, що одягаються пишно та живуть у розкошах» (Лк. 7:25) «вже мають нагороду свою» (Мф. 6:2). І навряд чи людина, зайнята всепоглинаючим служінням мамоні, з такою ж інтенсивністю піклуватиметься про Царство Небесне, бо, за словом Божим, ми не можемо «двом господарям служити: бо або одного полюбить, а другого буде ненавидіти; або одного триматиметься, а другим знехтує» (Мф. 6:24). Тому християнам, що обрали Царство і відкинули мамону, важливо зрозуміти, що саме хоче сказати нам наш Бог, коли попереджає: «Не піклуйтеся для душі вашої, що вам їсти чи пити, ні для тіла вашого, у що вдягнутися. Чи душа не більша за їжу, а тіло – за одяг?» (Мф. 6:25). Чи тільки про хліб насущний говорить Він, чи тільки про сорочку і брюки?

Не так давно в нашій мові з’явилося нове слово, ще не зафіксоване академічними словниками. Воно в просторічній, а можливо, і дещо грубуватій формі виражає суть явища, проти якого застерігає нас сьогодні Спаситель. Слово це – «показуха». Багатий одяг, яскрава косметика, фантастичне «заплітання волосся» (див. 1Тим. 2:9), ясна річ, виставляють людину напоказ, хочеш не хочеш роблять її об’єктом споглядання. Мета такої поведінки зрозуміла: я хочу, щоб мене помітили, виділили; я хочу подобатися. Якщо це і біда, то – очевидна, а тому і легко зціляється, – зрозуміло, лише в тому випадку, якщо хворий насправді хоче зцілитися.

Куди страшніше показуха духовна, коли замість того щоб жити духовним життям, починають вдавати таке життя. Усі ми знаємо, що можна вдавати любов, не люблячи. Але так само можна вдавати благочестя. Не так давно одна мила дівчина запитала мене, чи потрібно осявати себе хресним знаменням, коли в автобусі проїжджаєш повз храм. Питання це, можливо, і дивне, але цілком законне: дівчина ця тільки починає свій шлях до Бога і хоче знати, як ним йти «правильно». А правило на цьому шляху лише одне: «Від повноти бо серця говорять уста» (Мф. 12:34). Тому і хресне знамення, і земні поклони, і здіймання рук вгору можуть і повинні здійснюватися в момент вищої духовної напруги, тобто коли причиною їх є внутрішній стан, а не тоді, коли промайнув у віконці автомобіля знайомий хрест, тобто коли причиною жесту стають обставини зовнішні.

Тому і ходять нашими храмами, як чистим полем, прямо посеред звершення «Страшних Христових Таїн» такі ось «благоговійні» православні, які щиро вважають, що правила прямо наказують їм, коли вже вони зайшли в храм, неодмінно поставити свічку і прикластися до ікони. І діла їм немає до того, що звершується найбільше Таїнство Церкви, що, перш ніж вони дістануться до жаданої ікони, вони обов’язково, хоча і не із зла, когось штовхнуть, обов’язково перешкодять комусь з тих, хто молиться. Проте усі зможуть переконатися, наскільки благочестивий і старанний у молитовному подвигу той, хто спізнився.

Дві тисячі років минули з тих пір, коли прозвучали уперше ці слова Христові, що викривають показову праведність фарисеїв: «Вони говорять і не роблять. Зв’язують важкі тягарі, які неможливо носити, і кладуть їх людям на плечі; самі ж і пальцем своїм не хочуть зрушити їх. Всі ж діла свої роблять так, щоб їх бачили люди: розширюють пов’язки свої і подовжують край одежі своєї. Також люблять возлежати на перших місцях на вечерях і сидіти на перших місцях у синагогах; і вітання на торжищах, та щоб люди звали їх: учителю, учителю!» (Мф. 23.4-7). Дві тисячі років минули, а здається, що це про нас з вами написано: і спідниці в нас потрібної довжини, і бороди огрядні, а як дозволяли собі спізнюватися на богослужіння раніше, рівно так само робиться це і тепер. І при цьому православна наша совість «спить і відпочиває» (див. Мф. 26:45).

Дай же, Боже, і нам завжди відрізняти справжнє від пустопорожнього і жити так, щоб було «прикрасою вашою не зовнішнє – заплітання волосся, золоте вбрання або нарядність в одязі, а потаємна людина серця в нетлінній красі лагідного і мовчазного духу, що дорогоцінне перед Богом» (1Пет. 3:3,4). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 3 неділя після П’ятидесятниці