«Господи! Помилуй сина мого».

Можна зрозуміти цього батька, який вже довгий час дивиться на муки своєї дитини. Терпіння близьких нам людей деколи болючіше сприймати, ніж власні терпіння. Як часто ми в серці воліли б, щоб на нас вони перейшли.

Та буває і по-іншому. Нас дратують їхні болі і скарги. Не вміємо з ними співчувати. А часто, коли вже ці страдальці відходять від нас в інше життя, ми опам’ятовуємося.

* * *

Якось перебувавши і обслуговуючи наших заробітчан в Іспанії, зустрів я недалеко Мадриду одну львів’яночку, яка зі сльозами на очах розповіла мені історію зі свого життя.

Коли ще була вдома, жила разом з мамою. Мама в кінці життя психічно захворіла. Вона нею дуже встидалась. Закривала в маленькій кімнатці-комірчині і там їй давала їсти. Часто маму била, бо ця йшла під себе, стіни калом розмазувала. Не розуміла хворенька. І так кілька років. Звичайно і їй було нелегко. Та по-іншому треба було прийняти цей хрест від Бога. Ще не розуміла, не дозріла. Мама так і померла. Зробила ремонт доня і виїхала за кордон на заробітки. І що найголовніше в цій історії – попалась їй іспаночка старенька, копія її мами. Три роки її обходила. Та тоді прийшла їй думка, що Господь дав їй другий шанс. І почала до неї ставитись, як до рідненької матусі.

* * *

Шануймо своїх батьків. Часто чужим, незнайомим людям виявляємо стільки любови, пошани. Та й самі не знаємо свого майбутнього. Щоб колись наші діти так відносились до нас, як ми до наших батьків.

Розважання на кожен день