Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Коли відкрита труна стоїть посеред храму, коли над спочилим нашим братом звершуються останні прощальні церковні обряди, коли сльози відчаю, безнадійні сльози туги не можуть вилитися потоком, що полегшує душу, – така тяжка, така безпросвітна скорбота – тоді звучить під час похоронного богослужіння Послання апостола Павла до Солунян: «Не хочу ж, браття, лишати вас у незнанні про померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії.  Бо коли ми віруємо, що Ісус помер і воскрес, то й померлих в Ісусі Бог приведе з Ним» (1Сол. 4:13-14). Апостол не наказує нам вдаватися до скорботи, коли улюблена нами людина померла. Апостол пропонує нам не уподібнюватися «іншим», тобто невіруючим у Бога, тобто тим, хто не має надії.

Бо якщо Бог є, якщо Вічне Життя, Ним обіцяне, – не міф, а реальність, тоді про що ми плачемо, коли йдуть з нашого життя ті, хто нам дорогий: про них або про себе? Що болючіше: чужий біль або свій? Що простіше: покинути або бути покинутим? За тим, яку ми дамо відповідь на ці питання, можна зрозуміти: де ми, в якій точці нашого християнського мандрування, як далекі або, можливо, близькі до Царства Божого.

Цікаво буває спостерігати, як сучасні діти відповідають на питання дорослих. Особливо, якщо ці питання ставлять їм у присутності свідків або, наприклад, телевізійної камери. Як правило, наше підростаюче покоління, надивившись на нас, дорослих, і від нас навчившись лукавити, відповідає не те, що думає, а те, що, на його думку, від нього чекають. Наші діти – наше дзеркало, і питання: «У кого ти такий уродився?» – у відповіді не має потреби. І так ясно: у тата з мамою.

Тому спробуємо не перед кінокамерою, не перед об’єктивом фотоапарата, не перед мікрофоном журналіста, а перед Богом Всезнаючим відповісти на це страшне питання: про кого ми плачемо над труною близької людини?

Вдова Наїнська плакала про сина. Але все-таки нещасна ця жінка плакала, передусім, про себе. І Господь пожалів не померлого юнака, але її, яка залишилась у живих, її, яка втратила надію, втратила своє сподівання. Тому що Бог наш «не є Бог мертвих, а Бог живих» (Мк. 12:27). У Нього немає мертвих, бо в Нього всі живі. І юнак, якого виносять з наїнських воріт, живий для Бога і в Богові, як живі усі незліченні покоління, що жили до нього і після нього. Тому і каже Господь жінці, що зневірилася, тому владно наказує їй, яка забула про Вічну надію: «Не плач!»

І не було б у цьому євангельському епізоді жодної проблеми, якби буквально через декілька сторінок Вічної Книги ми не прочитали б наступні рядки: «Ісус, коли побачив, що вона плаче і плачуть юдеї, які прийшли з нею, Сам уболівав духом і зворушився. І сказав: де ви поклали його? Кажуть Йому: Господи, піди і подивись. Заплакав Ісус» (Ін. 11:33-35). Плаче Господь, коли дізнається про смерть Свого друга Лазаря. Чому ж плаче Він Сам, втративши, можливо, єдиного друга на землі, але просить не плакати вдову, що позбулася останньої надії своєї, своєї останньої радості? Не через те ж насправді, що її втрата дріб’язкова, а Його втрата значна. Не людською логікою, згідно якої мій біль завжди болючіший за твій, керується наш Спаситель. Бог Вседержитель усе знає про Вічне Життя. Йому відома марність цих слабких і маловірних вдових сліз. Але Він став людиною, Він зійшов до землі, до людської метушні, до наших, можливо, непримітних з божественних захмарних висот, маленьких трагедій, зійшов і став Сином Людським, щоб осушити і ці жіночі сльози.

І ось Син Людський плаче у Вифанії і утішає в Наїні. Але і сльози, і розрада обертаються радістю: чотириденний Лазар воскресає з мертвих, наїнський юнак встає з труни. І це життя, яке знову дарував їм Христос, це життя – тільки символ, тільки знак, тільки передчуття того Вічного Життя, яке Він приготував для усіх нас, яким Він, Спаситель, хоче наділити кожного, хто зі своїми прикрощами або зі своїми радощами готовий звернутися до Нього.

Про кожного з нас ці сльози, пролиті над труною друга Господнього, бо кожен з нас, якщо захоче, може стати таким же другом Христові. До кожного з нас, хто тужить, до кожного, чиї сльози не можуть вилитися від безпросвітної скорботи, звернені ці ласкаві, повні ніжної участі слова нашого Спасителя: «Не плач!» До кожного протягнута рятівна рука, кожному відкриті ці двері. І тільки від кожного з нас залежить: відгукнемося ми на заклик Божий або замкнемося у своєму горі, «увійдемо в радість Господаря свого» (Мф. 25:21) або похмуро і гордо понесемо із собою свою скорботу, свій біль, своє пекло. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 20 неділя після П’ятидесятниці