Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять п’яту неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Законник, звичайно, лукавив, коли запитував Христа, що йому робити, щоб наслідувати життя вічне. Вже він краще за багатьох знав, що робити, на те він і законник, і в питанні його явно читається іронія: ну, і що нового Ти скажеш мені, знавцю і шанувальнику Закону, тобто найвірнішого і найнадійнішого шляху до спасіння? Що Ти скажеш мені, людино, тому, хто напам’ять завчив усі заповіді, усі встановлення Мойсеєвого законодавства? І дивно: Господь, розповідаючи лукавому скептику притчу про допомогу нещасному, який «потрапив до рук розбійників» (Лк. 10:36), і справді відкриває йому щось дійсне досі небачене. Виявляється, щоб наслідувати життя вічне, треба забути про себе, забути про головну справу свого життя і розчинитися в бідах і проблемах того, хто в цю саму хвилину тебе потребує, кому без твоєї допомоги не піднятися.

Наскільки б важливими, невідкладними і навіть рятівними не були справи, які щодня і щогодини тягнуть кожного з нас «з Єрусалима до Єрихона», з дому на службу, з роботи на найважливіше побачення, все ж стражденний, який зустрівся нам на шляху нашого стрімкого руху до важливої мети, – це завжди Божий посланець, це завжди доручення Боже кожному з нас, будь ми хоч «священики», хоч «левити», хоч просто «пересічні громадяни». Він, поранений і побитий, ніколи і за жодних обставин не може виявитися на нашому шляху випадково. Просто тому, що немає нічого випадкового в цьому світі, який створений і зберігається Богом.

І у священика, і в левита з притчі, розказаної нам сьогодні Господом, зрозуміло, були важливі причини спішно пройти повз побитого і стражденного, як вони є і в кожного з нас, коли ми поспішаємо у своїх справах. Припустимо навіть, що ці причини були найважливішими, найістотнішими і найзначущими в справі нашого спасіння. Уявимо, що від того, поспішимо ми або уповільнимо в досягненні своєї мети, залежатиме усе подальше життя наше. Що робити в такому разі? Забути про мету свого руху і відгукнутися на заклик стражденного або попрямувати вперед, адже те, заради чого ми, долаючи спокуси, йдемо дорогою «з Єрусалима до Єрихона», теж справа вказана нам Богом? Наша сім’я, наша робота, наші обов’язки стосовно інших людей – усе це вимагає неабияких, цілком самовідданих зусиль, що занадто часто не дозволяють нам відволікатися на сторонні турботи.

Перший порив душі, звичайно, такий: байдуже на усі буденні справи, байдуже на повсякденну рутину: стогони нещасних і стражденних кличуть нас забути про ситих і відносно благополучних, навіть якщо ці «відносно благополучні» – наші власні діти.

І от у зв’язку з цим мені згадується розповідь однієї давно померлої американської письменниці (Фланері О’Конор), в якій йде мова про одного громадського ентузіаста-діяча, що усе своє життя присвятив перевихованню «важких» підлітків з неблагополучних сімей. Він так захопився «порятунком» одного з них, що абсолютно забув про власного «ситого» і «благополучного» сина, який, кинутий рідним батьком, гине наприкінці страшного оповідання від самотності і туги.

Отже іноді перед тим, як попрямувати «з Єрусалима до Єрихона», варто просто оглядітися по боках: можливо, той, «хто потрапив до рук розбійників» – поруч. Та і Сам Господь, звертаючись до кожного з нас, коли ми одержимі ідеєю рятувати оточення, неспроста каже: «Бо хто з вас, бажаючи будувати башту, не сяде спершу і не обчислить витрат, чи вистачить у нього коштів, щоб закінчити? Щоб, коли закладе основу і не зможе закінчити, усі, хто побачить, не почали сміятися з нього, кажучи: як цей чоловік почав будувати, та не зміг закінчити» (Лк. 14:28-30).

Життя християнина тяжко складане не лише тим, що йому доводиться постити, молитися, боротися з пристрастями і всіляко примушувати себе. Християнину доводиться думати. Йому доводиться приймати трагічні рішення і брати на себе відповідальність за них. Якби не так, чого простіше утішити себе нехитрим міркуванням, що допомогу «чужим» треба виявляти тільки після того як «свої» цілком влаштовані. Тим більше що завжди можна відшукати і відповідну цитату зі Священного Писання. Наприклад, таку: «Коли ж хто про своїх і особливо про домашніх не піклується, той відрікся від віри і гірший за невірного» (1Тим. 5:8).

Усе було б гладко, якби цим текстом Священне Писання і обмежувалося б. Але є і інші тексти у Вічній Книзі. Є, наприклад, слова Христові про те, що той, «хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її» (Мф. 16:25). Усе є в Євангелії, немає там тільки легких відповідей і простих рекомендацій. Немає в рятівних словах Христових жодних порад, як нам зробити наше життя зручним і безскорботним. І якщо ми за цим прийшли в Церкву, боюся, чекає нас важке розчарування, бо «багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14:22), і любов, про яку так легко, так браво рапортує юдейський законник, любов – це тяжкий і важкий хрест, який нести нам усе життя. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці