Заспокойся, помовчи, не говори так багато

Не знаю, коли ми почнемо жити так, про що постійно ведемо бесіди. Коли навчимося просто мовчати. От, наприклад, зараз ми сидимо тут, розмовляємо, адже можна було б і помовчати, послухати тишу – хоч би ненадовго. Але нам дуже важко зробити це. Важко зануритися в безмовність і тим самим відчути присутність Божу.

Іноді в нас у голові стільки думок, що заспокоїтися неможливо. І от ми біжимо в магазин, починаємо телефонувати. А що може дати тиша? Як казав один чернець: «Увійди до своєї келії! Вона навчить тебе всьому».

Те ж можна сказати і про безмовність. Увійди до неї, і отримаєш багато користі. «Але що ж робити в такому разі?» Нічого! Просто заспокоїтися.

Кому не хочеться, приміром, дістати спокійну дружину? Не в’ялу і апатичну, у якої все валиться з рук, а саме спокійну, тиху, яка вміє витримати паузу, з якою іноді можна просто помовчати, розмовляючи одним лише серцем. Адже як добре, коли не треба постійно повторювати «Я люблю тебе», бо людина і так відчуває твою любов без всяких слів.

Півгодини мовчання

Невипадково деякі ченці іноді цілий день не виходять зі своєї келії, перебуваючи в затворі і мовчанні.

Мені розповідали про одного афонського ченця, відлюдника, який нікого не приймає по три-чотири дні на тиждень. І поступає він так не через байдуже ставлення до людей, а навпаки – від великої любові до них. «Чадо, – каже такий подвижник, – для того, щоб щось дати тобі, мені потрібно це узяти; а для того, щоб узяти, я повинен, подібно до бджоли, знайти райські квіти, зібрати з них пилок і закритися у своєму «вулику», щоб приготувати «мед». І коли наступного дня ти прийдеш до мене, я зустріну тебе з новими силами, посмішкою і гарним настроєм. І зможу підбадьорити, підтримати тебе. Але в мене нічого не вийде, якщо я буду виснажений постійною метушнею. Якщо буду як гніт, що гасне».

Звичайно, ні ти, ні я не можемо поступати так само, бо живемо у світі, але, наприклад, вимкнути телефон хоч би на півгодини, відклавши на цей час усі справи, можливо. Сказати собі: «Півгодини я просто помовчу», розуміючи, що таким чином можна дуже допомогти своїм близьким.

Для чого потрібна безмовність

І це не ніяка втрата часу! Навпаки, це – вклад у власний час. Заспокоївшись, помолившись, ти зрозумієш, яким прекрасним може бути життя. Адже Сам Господь просвітить тебе, і ти зможеш побачити всю красу власної душі. У тебе з’являться сили завдяки такому «правильному» егоїзму, якщо можна так виразитися. Це навіть не егоїзм, а, швидше, усвідомлення власної цінності. Бо почуття власної гідності нам посилає Сам Бог. І, усамітнившись, ти зможеш відчути це.

От для чого потрібна безмовність. Бо якщо просто відокремитися від усіх, не думаючи про Бога, то до чого це призведе? Перетворишся на звіра. Тому важливо в мовчанні знаходити зв’язок з Богом, щоб почути Його волю, яку Він відкриє тобі; почути голос, який скаже: «От що тобі треба зробити, дитя Моє!» І відчути упевненість у тому, що це дійсно треба.

Ця упевненість не буде упевненістю егоїста. Адже після упокореної молитви наодинці людина усвідомлює якраз усю свою слабкість і безсилля і може щиро сказати: «Господи, я така нікчемність! Просвіти мене, підкажи, що мені робити!» І виходить, що, з одного боку, ми повністю усвідомлюємо і визнаємо свою неміч, безсилля і духовну убогість, а з другого – розуміємо, що поряд з нами знаходиться Премудрий і Преблагий Господь, Який управляє всім і хоче нам лише добра. «Невже ти не віриш Мені? – каже Він. – Хіба ти не хрещений?»

Господи, люблю і дякую Тобі!

Дійсно, хіба ми забули, що в нас живе благодать Святого Духа? Що ми маємо Мудрість і Істину в усій повноті? І саме в мовчанні можливо прийняти знак з Небес. А ми звикли постійно про щось запитувати. «Отче, я не впевнений, мені страшно, я не можу прийняти ніякого рішення. Скажіть, що мені робити!» Але в безмовній самотності доводиться діяти самостійно. У п’ятдесят, шістдесят років вже не пристало казати: «Не знаю, що робити! Нехай мені підкажуть!» Та навіть якщо і запитуватимеш, суть відповіді будь-якого священика все одно зведеться до одного: «Помолися, і Господь просвітить тебе. Заспокойся, щоб почути Його волю. Помовчи, нехай Він почне говорити з тобою». Хіба не так?

Як добре йде день, якщо з ранку вдається трохи помовчати, почути голос Божий! Одного разу я запитав літню жінку, свою парафіянку, як проходить її день. Тоді вона працювала медсестрою в лікарні. Жінка відповіла: «Отче, о пів восьмої я вже маю бути на роботі. Але я встаю о п’ятій ранку і молюся дві години в тиші, щоб заспокоїтися. А після цього весь день відчуваю, що мене немов якийсь щит захищає від хвороб, спокус, тривог і нещасних випадків. День йде, а я ніби літаю, і мені так добре!» Це прекрасне самопочуття зароджувалося в неї в душі рано вранці, на молитві наодинці і безмовності.

Ні, зовсім необов’язково всім молитися щодня по дві години! Я вже бачу жах у твоїх очах. «Які дві години, що він верзе? Та в мене станеться інфаркт!» Правда, якщо ти побачиш цю жінку (зараз вона вже зовсім старенька), то не повіриш, що в такому похилому віці в людини може бути такий сяючий погляд. Зазвичай у людей похилого віку він тьмяний, а її очі просто сяють – бо під час усамітненої молитви в тиші і безмовності душа наповнюється щедрим світлом. І я від душі бажаю тобі того ж!

Усе буде добре. Заспокойся, помовчи, не говори так багато. Не ремствуй. От побачиш, усе владнається. І тоді тобі захочеться сказати лише одне: «Господи, люблю і дякую Тобі!»

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)