Поклоніння пастухів, Герріт ван Гонтгорст

Проповідь священика Сергія Ганьковського на свято Різдва Христового . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Серед невідбутного, здавалося б, мороку ночі звершувалася таємниця нашого спасіння. Перед світанком морок цей згущується особливо моторошно, «благодаті стає» найбільше в той час, коли «примножився грiх» (Рим. 5:20), і зірки – очі Божі на небі – сяють яскравіше серед пітьми, що безнадійно згущується. Тепер навіть у пеклі людина не залишена своїм Богом, тому що Бог благоволив зійти і в пекло. Тепер навіть вигнанці не можуть поремствувати на Небеса, що ніхто не стурбується їх печалями, тому що і Бог наш став вигнанцем. Тепер дійсно «блаженні ті, що плачуть» (Мф. 5:4), тому що розрада вже засяяла для них чудовим світлом Вифлеємської зірки.

За гріхи усіх вигнанців, за усіх, хто плаче, за гріхи усіх розсудливих і нерозсудливих розбійників, за усіх грішників, за усіх нас Бог благоволив принести в спокутну Жертву – Себе Самого! Наш Бог став людиною!

За ялинковою мішурою Різдвяних урочистостей, за зворушливими, дбайливо вибраними подарунками нашим дітям, за сяйвом звичного зимового свята ми якось забуваємо про трагічність, про гірку скорботу цієї Жертви. Нам здається, ніби Всемогутньому Богу легко і бажано було стати безпорадним і слабким немовлям. Нам здається чимось саме собою зрозумілим, що Цар світу добровільно позбавляє Себе Царської гідності, залишає захмарні височіні безтурботного Свого буття і приймає «образ раба, зробившись подібним до людей, i з вигляду став як чоловік» (Флп. 2:7).

Але запитаємо себе: хто з нас, людей, пошкодує докучливу комаху, що п’є людську кров, і при тому пошкодує так, що не лише не пристукне її з торжествуючою злорадністю, але і, затуживши про нещасну долю кровопивці, зглянеться до її убогого образу, щоб… умовити жалюгідну комашку надалі не пити кров людську?

Людина, зрозуміло, нескінченно гідніша за комара: Творець, за словом псаломщика, створив її «мало чим меншим за ангелів, славою й честю увінчав» її (Пс. 8:5). Але ж і Творець, Той, Хто «все премудро створив» (Пс. 103:24), незрівнянно вищий і гідніший за того, хто лише «образ і подоба» Прототипу. Чому ж тоді приноситься така Жертва? Чи так вже необхідно було Царю царів народжуватися в убогому хліву? Невже не можна було обійтися малою кров’ю? Невже той, про кого Богом же було сказано: «порох ти і до пороху повернешся». (Бут. 3:19), і справді гідний такої приголомшуючої любові?

Справа, мабуть, не в тому, що сам «порох» гідний такої жертви, а в тому, що Творець може так любити. Всякий раз, коли ми мріємо навернути когось до своєї віри, всякий раз, коли нам захочеться довести комусь свою правду, давайте згадаємо, що досягти бажаного можна тільки такою ціною: ціною власного життя, ціною всепереможної любові, ціною, рівній оберемку старої соломи, на якій лежав у Вифлеємських яслах Бог.

Усі наші місіонерські зусилля, усі наші потуги наставляти на шлях істинний ближніх і далеких незграбні і неуспішні тільки з однієї причини: ми не готові за спасіння хоч би однієї живої душі заплатити власним життям, інакше кажучи – не готові «прийняти образ раба». Ображені недосконалістю людських відносин, шукаючи справедливість як єдино правильний спосіб взаємодії із собі подібними, зведемо ж нині очі свої на цю убогу загороду для ягнят, вглядимося в неї і – забудемо про справедливість для того, щоб згадати про милосердя і любов.

Нас жахає Хрест, нас розчулюють Ясла, але хіба не бачимо ми, що Страсна п’ятниця починається вже сьогодні, що пелени Новонародженого є образ і пророцтво Плащаниці? Така правда Церкви, яка словами свого Засновника попереджає тих, хто упивається веселощами: «Горе вам, що смієтесь тепер, бо будете плакати і ридати!» (Лк. 6:25), попереджає і в той же час благодаттю Божою «надгробне ридання» втілює в тріумфуючий гімн. Такі і свята Церкви, в яких за Христовим обіцянням: «Істинно, істинно кажу вам: ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє; ви печальні будете, та печаль ваша за радість буде» (Ін. 16:20) – скорбота завжди сповнюється урочистістю перемоги! Такі і чада Церкви, ті «чисті серцем» (Мф. 5:8), яких Бог робить причасниками Своїх Таємниць, бо вони, свідки і учасники цієї великої Жертви, окрім жалюгідної печери, окрім худоби безсловесної, окрім безживних зимових рівнин і земної туги, вони – Бога побачать! Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Різдво Христове