«А митар, стоячи віддалік, не смів навіть очей звести на небо».

Чудесна притча Ісуса про покору, смирення закінчується так: «Кажу вам, що цей пішов до дому свого виправданий більше, ніж гордий фарисей».

Ми не повинні думати, що стаємо нижче своєї гідності, якщо самі упокорюємося. Саме тоді ми буваємо вищими в Божих очах, саме тоді – ми особливі і гідні пошани.

Сатана був ангелом і загордився. І чим закінчилося? Чи не більше за всіх він принижений? Чи не всі засуджують і ганьблять його?

Павло, будучи людиною, принизив себе. Що ж? Чи не друг він Христа? Чи не наказував він часто дияволу як невільнику?

Піднісся Авессалом, упокорився Давид. Хто з них став вищим, хто славним? Бо що могло бути покірливіше за слова, котрі цей блаженний цар промовив, коли лихословив його Семей: «Залиште його, нехай лихословить, тому що Господь повелів йому» (2Сам. 16:11).

Упокорився митар, піднісся фарисей. Перший за свої гріхи був виправданий, а другий – за добрі діла був відкинутий. Хто ганяється за славою, вона втікає від нього, а коли втікаємо від неї, вона переслідує нас. Якщо хочеш бути славним, не бажай слави; якщо хочеш бути високим, не будь високим. Хто цурається шани, всі його поважають, а хто шукає її, зневажають того.

У чому ж полягає смирення? У тому, щоби терпіти, коли хто-небудь інший ганьбить нас, усвідомлюючи свій гріх, терпіти лихослів’я. Деколи ми самі себе називаємо грішними, недостойними і говоримо багато іншого, але коли хто-небудь інший скаже про нас щось подібне, то ми дратуймося, ображаємося, вважаємо, що це несправедливо.

Ось як говорить пророк: «Всепалення Ти не бажаєш. Жертва Богові – це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш» (Пс. 50). Бог вимагає не просто смиренномудрості, але прагнення до неї.

Послухай, що говорив апостол: «Нічого не робіть з суперництва або чванливости, але в покірності шануйте один одного вищим за себе» (Флп. 2:3).

Розважання на кожен день