Ті, котрі будували Вавилонський стовп говорили: “Збудуємо собі місто і вежу, висотою до небес, і зробимо собі ім’я” (Бут. 11:3-4), і заслужимо вічну пам’ять. Багато і зараз є таких, котрі наслідують цих людей і хочуть такими ж справами залишити по собі пам’ять. І якщо спитаєш когось із них, навіщо він так трудиться і непокоїться, і витрачає багато грошей даремно, – вони нічого не скажуть, окрім наступних слів: щоби завжди пам’ятали про нас, щоби говорили – це дім такого-то, це поле такого-то. Але це означає заслужити собі не пам’ять, а, радше, осудження.

Тому що до цих слів відразу ж додаються ще й інші, найбільш докірливі слова: такого-то хабарника, хижака, гнобителя удів та сиріт. Отже, це означає не здобувати собі пам’ять, але наражатися на постійні нарікання, носити і після смерті тавро безславності, вигострювати язик усіх, хто б не побачив ці пам’ятники, на осудження й огуду їх власника. Якщо ж ти дійсно шукаєш вічної пам’яті, то я покажу тобі шлях, котрим можеш ти і досягти повсякчасної про тебе згадки, і здобути з великою славою і велику сміливість у майбутньому віці. Як же можеш ти вчинити, щоби кожний день згадували про тебе і звеличували тебе похвалами навіть і після смерті?

Якщо багатство своє роздаси в руки жебраків і залишиш таким чином після себе пам’ятники і величезні будинки, і поля, і башти. Така пам’ять безсмертна, така пам’ять буде для тебе винуватницею тисячі скарбів, така пам’ять облегшить тебе від тягаря гріхів і надасть тобі великої сміливості перед Богом. Подумай лише про ті слова, котрі кожний промовлятиме, називаючи тебе милостивим, людинолюбним, добрим, лагідним і вельми щедрим. Бо “Він роздає щедро, – сказано, – подає вбогим, праведність його перебуватиме вічно” (Пс. 111:9).

Так буває з багатством: коли його роздаєш, воно тим надійніше зберігається; коли ж утримуєш і закликаєш – занапащає навіть своїх володарів. “Він роздає щедро, подає вбогим”; але слухай, що йде далі: “праведність його перебуватиме вічно”. Він в один день “роздав” багатство, а “праведність його перебуватиме вічно” і безсмертною робить пам’ять про нього. Бачив ти, яка пам’ять триває впродовж усіх віків? Бачив, яка пам’ять надає великі і несказанні блага? Такими будовами намагатимемося залишити по собі пам’ять. Будови, зведені з каменю, не лише не можуть принести нам користі, але ще, як і ганебний стовп, будуть невпинно волати проти нас гучним голосом.

Коли відходимо ми звідси, то зроблені нами через ці будови гріхи забираємо із собою, самі ж будови залишаємо тут, і таким чином не лише не досягаємо через них навіть і пустої і марної пам’яті, але ще й наражаємося на осудження; тим часом і саме ім’я власника відразу переходить до іншого. І дійсно, це ім’я від одного переходить до іншого, а від цього знову до іншого. Сьогодні говорять: цей дім такого-то, завтра – другого, а післязавтра – ще іншого. Таким чином ми добровільно самі себе обманюємо, думаючи, ніби маємо владу над якою-небудь річчю, і не помишляючи, що можемо лише користуватися нею, і, волею чи неволею, відступаємо ці речі іншим; не кажу ще, що залишаємо їх навіть таким людям, котрим би ми й не хотіли.

Але якщо ти невпинно бажаєш, щоби про тебе пам’ятали, якщо це тобі жаданно, то послухай, як удовиці згадували Тавифу, і як вони обступили Петра, проливаючи сльози і показуючи йому вбрання і одежі, які робила Серна, живучи з ними. Ось живі будівлі, котрі видавали звуки і мали таку силу, що навіть повернули померлу до життя. Бо коли вони обступили Петра, проливаючи гарячі сльози і пояснюючи свою потребу в їжі і засобах до життя, “Петро вислав усіх i, ставши на коліна, помолився” і, підвівши її, “покликавши святих i вдовиць, поставив її перед ними живою” (Діян. 9:40-41). Так і ти, якщо хочеш, щоби про тебе пам’ятали, якщо шукаєш істинної слави, наслідуй цю жінку і такі ж зводь будівлі; не витрачайся на мертву речовину, але показуй велику щедрість до подібних до тебе. Така пам’ять хвали гідна і приносить великий плід.

Зібрання повчань