Думка більшості
Про дилему, яка часто постає перед кожним: триматися власної думки чи передусім зважати на думку більшості, роздумує публіцист Михайло Неволін . . .
Останні бурхливі події, пов’язані з конфліктом на Кавказі, а особливо обговорення і оцінка їх з боку і простих людей, і офіційних осіб з різних країн, дали привід замислитися про багато що. У тому числі про наше ставлення до думки більшості. Я звернув увагу на те, як людина співвідносить свою думку з думкою інших людей, як ставиться до того, що виявляється зі свого погляду в меншості або більшості. А це якраз найяскравіше проявляється в подібних важких і неоднозначних ситуаціях.
Є ті, які не дуже квапляться висловити свій погляд з якоїсь події, поки не почують, що із цього приводу скаже більшість або хоч би «начальство», щоб потім догідливо погодитися. Завжди приємно і, головне, безпечно усвідомлювати себе в більшості. З одного боку, така позиція може здатися проявом мудрості і навіть християнського упокорювання. Відома приказка «голос народу – голос Божий» неначе підкріплює подібну позицію. Проте заради справедливості треба визнати, що до християнства (чи до іншої релігії) вона не має жодного відношення. Біблія ж, зрозуміло, зовсім не закликає неодмінно бути в опозиції до більшості (будь то в масштабах церкви, країни або світової спільноти), але в той же час говорить про особисту відповідальність за свої рішення, попереджаючи: «Не йди за більшістю на зло, і не вирішуй позову, відступаючи за більшістю від правди» (Вих. 23:2).
Але є і інша крайність. Людині часто властиве бажання відчувати себе мудрішою, більш обізнаною і самостійно мислячою, ніж інші люди, нехай вони і складають більшість. Можна сказати, що подібна риса в тій або іншій мірі властива усім нам. У когось вона доходить до крайньої форми, перетворюючи людину на «професійного дисидента». У даному випадку я не маю на увазі дисидентів як таких, а говорю про бажання, що доходить іноді до патології, бути не як усі або як мінімум не розділяти погляд на якусь подію, якщо її дотримується або більшість, або знову-таки «начальство» будь-якого рівня.
Така людина починає діяти за досить простою схемою: погляд опонентів уявляється свідомо невірним, і, значить, потрібно зайняти іншу позицію. Сама того не помічаючи, вона втрачає з часом і можливість самостійно мислити, оскільки потрібно завжди піклуватися про те, щоб її погляд, не дай Бог, не співпав з поглядом тих, з ким вона апріорі не може бути «разом».
Тим більше що себе дуже утішно записати в число тих, хто уміє мислити самостійно і кого неможливо обдурити якоюсь пропагандою, а більшість – зневажливо зарахувати до несамостійних недалеких суб’єктів, яким «промили мізки» хитрі пропагандисти з Кремля, ЦРУ або ще звідкись.
Жахлива трагедія на Кавказі показала і те, як легко на догоду своїм інтересам люди готові маніпулювати посиланнями на більшість. На жаль, деякі люди, особливо втілені владою, напрочуд вправно навчилися жонглювати законами (будь то закони країни або міжнародне право). Їх то визнають ледь не священними або, у крайньому випадку, непорушними, то ігнорують зовсім. Усе залежить від того, чи вписується дотримання цього закону в мої інтереси.
Часто не менш вправно жонглюють і посиланням на думку більшості. Якщо її позиція здається правильною, то її необхідно неодмінно враховувати, і вже точно ніяк не можна йти проти думки більшості. Якщо ж думка більшості з якогось питання не подобається, то простіше або замовчувати цей факт, або заявити, що його ніяк не можна враховувати в даному конкретному випадку.
Більшість може бути правою, може і помилятися. Але є дві речі, які все-таки не слід робити.
Перше – свідомо пов’язувати свій погляд на якусь проблему з поглядами більшості. Причому не важливо – виходить це з того, щоб неодмінно опинитися в більшості, або, навпаки, – щоб опинитися в опозиції.
Друге – голос народу, безумовно, не голос Божий, але все-таки жонглювати їм, то апелюючи до нього як до вищої інстанції, то нехтуючи ним, зовсім не варто.