Про цю віковічну мудрість розповідає публіцист Михайло Неволін на прикладі спогадів про спілкування з людьми зі світу науки . . .

Нещодавно, будучи в гостях, я став свідком цікавої розмови. Власне, справа навіть не в темі цієї розмови, а в манері її ведення.

Один з гостей неодноразово мимохідь повторював: «ми – люди науки» або «нам, ученим» і тому подібне. Можливо, самому йому здавалося, що таким чином він підкреслює особливу значущість власних аргументів у дискусії, свою причетність до чогось такого, до чого іншим гостям як до Місяця. А можливо, це була така манера розмови, яка йому здавалася природною і органічною. Сказати важко, але з боку це виглядало досить дивно.

Мені часто доводилося перебувати в компанії людей, що займаються наукою. Тут справа не в якихось моїх особливих заслугах, а так склалися життєві обставини. Дуже часто, особливо в юності, я навіть не підозрював, що багато з цих людей дуже серйозні учені. Імена їх добре відомі фахівцям, які працюють у тій чи іншій галузі науки. Один з них мені особливо запам’ятався тим, що він спілкувався зі мною «на рівних» незважаючи на різницю в нашому віці, становищі і вже, звичайно, об’ємі знань.

Мабуть, саме цей контраст між його поведінкою і манерою одного із співрозмовників на зустрічі, про яку я говорив, і уразив мене найбільше. Простота (у хорошому значенні цього слова), скромність і доступність одного і дещо серйозніше, ніж слідувало б, ставлення до себе з боку другого.

Таке ненав’язливе нагадування про власну значущість або приналежність до певної еліти, на жаль, не таке вже рідкісне явище. Випадок цей не унікальний, просто він стався зовсім нещодавно і милувався мій співрозмовник собою дуже вже відверто.

Гадаю, є слова, які дещо безглуздо звучать на власну адресу, особливо якщо вони згадуються часто і не зовсім зрозуміло до чого. Так, дещо дивно звучить визнання «ми, поети, вважаємо, що…» з вуст людини, яка написала декілька віршиків, що здаються їй самій дуже сильними. Вираз «нам, людям мистецтва, зрозуміло, що…» виглядає також досить комічним, якщо їх вимовляє, наприклад, студент університету культури. «Ми – теологи» теж сприймається неоднозначно з боку новоспеченого випускника-бакалавра невідомої семінарії.

На жаль, часто буває непросто визначити, що ж ми насправді більше любимо – науку, мистецтво, богослов’я і тому подібне або самих себе в цих галузях?

Принципова різниця між тим, кого я назвав би справжнім ученим, і тим, хто не підпадає під це визначення, полягає в любові до знань. Жадання пізнання, яке рухає ученим, виражається в тому, що він більше любить слухати, ніж говорити; отримувати знання, а не демонструвати свою причетність до співтовариства учених.

У людей, зачарованих лише своєю персоною, виходить інакше. Найкраще про це сказано в біблійній Книзі Притч Соломонових: «Дурень не любить знання, а тільки б виявити свій розум» (Прит. 18:2).

Церква та суспільство