Про парадоксальну довіру багатьох наших співвітчизників непрофесіоналам чи відвертим дилетантам, роздумує публіцист Михайло Неволін . . .

Провів годину у вестибюлі солідної медичної установи. Треба було почекати, поки закінчаться процедури в людини, за якою приїхав. Через свою забудькуватість нічого не узяв почитати, щоб згаяти час. Знічев’я став роздивлятися відвідувачів. Мою увагу привернув дуже колоритний чоловік літнього віку. Це був чи то сторож, чи то охоронець, чи то вахтер цього медичного центру. З вигляду і за поставою він нагадував відставного військовослужбовця.

Ймовірно, він був від природи дуже товариською людиною і виконання своїх обов’язків охоче поєднував з «душевними бесідами». Оскільки сидів я неподалік і робити мені було нічого, хочеш не хочеш став свідком цікавих діалогів. Спочатку якась жінка поставила йому питання про те, як дістатися до потрібного їй кабінету. Чоловік детально роз’яснив, але йому, мабуть, хотілося поговорити, і він почав детально роз’яснювати жінці чому і з чиєї вини розвалився Радянський Союз і хто винен в усіх тяготах нашого життя.

Втім, це була не дуже типова розмова, як я зрозумів під кінець проведеної там години. Понад усе його цікавили медичні теми. Він підходив до людей (в основному теж літнього віку), що надягали верхній одяг. Цікавився здоров’ям, бажав благополучного лікування і нарешті щиро зізнавався, що взагалі абсолютно не довіряє лікарям та іншим не дуже радить покладатися на них.

Після цього він ділився власним досвідом і давав різні поради. Через певний час я зрозумів, що він готовий дати рекомендації з лікування будь-яких захворювань. Причому, за його словами, або він, або його близькі теж страждали точно від такої ж хвороби, але усі здолали, виконуючи нехитрі правила без всяких лікарів. Комусь він радив частіше затримувати дихання для нормалізації роботи серцево-судинної системи, комусь – натирати спину міцним чаєм, а одній жінці (вже не пам’ятаю від чого) порекомендував пити воду, яка постояла на підвіконні в прозорій пляшці в місячну ніч.

Спостерігаючи за реакцією деяких людей і слухаючи їх розпитування про подробиці рекомендованого «народного методу», я розумів, що, можливо, те, що їм говорив лікар лише кілька хвилин тому, вони забудуть, а ось ці «рекомендації» вахтера – навряд чи.

Ще я замислився над тим, чому багато наших людей так довіряють вахтерам, які беруться давати поради з медицини в лікарнях, гардеробницям – в онкологічних центрах, що з готовністю діляться не медичними, а «справжніми рецептами» лікування раку, і мало не по очах готових поставити «правильний» діагноз, а не той, що «понаписують» лікарі? Чому багато хто так легко довіряє «богословським тлумаченням» бабусь у церкви, навіть якщо їх слова прямо розходяться з тим, що каже священик? Дійсно, чому?

Церква та суспільство