Про антисемітизм
Про непросте питання антисемітизму у світі та в церкві, роздумує публіцист Михайло Неволін . . .
Не можу сказати, що проблема антисемітизму здається мені найактуальнішою в євангельських церквах. Більше того, вважаю, що антисемітських настроїв у цьому середовищі значно менше, ніж у суспільстві в цілому. Проте проблема, безумовно, існує. Звичайно, навряд чи в церкві ми почуємо такі відверті висловлювання, як на деяких мітингах і на деяких кухнях. Проте є моменти, які не можуть не насторожувати.
Тривожить, наприклад, те, що сам факт згадки богообраності Ізраїлю викликає в деяких наших братів і сестер дивне почуття, схоже з почуттям якоїсь образи. Ніби, ну так, були обрані, але давайте не будемо про це зайвий раз згадувати.
Слід сказати, що подібні настрої вже зустрічалися в нашій історії, коли не прийнято було згадувати про геноцид, спрямований проти євреїв під час Другої світової війни. У кращому разі можна було згадати про це лише в низці з жертвами комуністів, росіян, поляків і т. ін., але ось окремо про переслідування євреїв розмови чомусь не віталися.
Ще однією із завуальованих форм антисемітизму, яка поширена, зокрема, і в церкві, є виявлення так званих «характерних рис» тієї чи іншої нації. Цю позицію можна умовно позначити як «не буває диму без вогню». Тобто це виглядає приблизно так: «Звісно, антисемітизм це жахливо, сам я не антисеміт, у мене навіть є друзі-євреї (!), і, взагалі, серед євреїв трапляються і цілком пристойні люди, але ж не на порожньому місці він (антисемітизм) виник?» Далі зазвичай слідує досить поверхневий екскурс в історію і детальний розбір цих «найхарактерніших рис».
Взагалі, тенденція віддзеркалення позитивних і негативних рис нації завжди відбувається на межі дозволеного, а швидше за гранню. Чомусь завжди виходить, що такого роду узагальнення зводяться до того, що позитивні риси, що приписуються своїй національності, завжди привабливіші, а в інших – і позитивні якісь не дуже хороші. А так звані «характерні негативні риси» своєї нації підносяться так, що виглядають швидше не недоліками, а милими особливостями, здатними лише додати певну чарівливість.
На мій погляд, говорити про недоліки цілих груп людей (чи то національність, громадяни тієї чи іншої країни, якась церква) варто лише тоді, коли сам ототожнюєш себе з ними, а недоліки і біль, властиві цій групі, відчуваєш як власні. Коли помилки цих людей – це і мої помилки, слабкості – це і мої слабкості. Інакше, це просто цинізм.