Ревнощі не за глуздом
Проповідь священика Сергія Ганьковського в Четверту неділю по Пасці . . .
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Христос воскрес!
Євангельське оповідання про зцілення розслабленого, яке ми читали за сьогоднішнім богослужінням, закінчується несподівано і приголомшливо: зцілений зраджує Христа Його ворогам. Як написано в Євангелії від Іоанна: «Чоловік цей пішов і сказав юдеям, що Той, Хто зцілив його, є Ісус» (Ін. 5:15). А наступний євангельський вірш просто вражає сучасного читача: «І почали юдеї переслідувати Ісуса, і шукали, як Його вбити за те, що творив такі діла в суботу» (Ін. 5:16). За що – убити? За те, що зцілив хворого? Ні. За те, що зцілив його не так, як належить. Ким належить? Ревнителі Закону були упевнені, що належить Богом, і всякий, хто порушує це законоположення, «повинен смерті» (Мф. 26:66). Цю безумну помилку, що карає смертю за любов, передбачав і Сам Спаситель, коли казав Своїм учням: «Прийде навіть час, коли всякий, хто вбиватиме вас, буде думати, що тим він служить Богові» (Ін. 16:2).
Отже в тому, що нещасний розслаблений зрадив свого Зцілителя, ми бачимо сьогодні не стільки гріх невдячності Богу, скільки просто страхітливе нерозуміння того, Хто Він, наш Бог, і того, що Його закони – це не Закони карателя, але Закони люблячого Отця. Адже заповідь про суботу не була придумана юдеями, заповідь ця дана була Богом Мойсею в числі інших засадничих правил життя для того, щоб і народ Божий і кожна людина «мали життя, і надто мали» (Ін. 10:10). Але гріх, але зарозумілість, але гординя привели тлумачів і ревнителів Закону до повного перекручення того, що Творець світу поклав в основу стосунків між людьми. І тому заповідь про спокій у сьомий день спотворилася в їх свідомості до невпізнання. Бог сказав: «Пам’ятай день суботній, щоб святити його» (Вих. 20:8), тобто Бог повелів перший день неділі присвячувати Йому, освячуючи його молитвою і справами милосердя, зрікаючись цього дня від повсякденних турбот про хліб насущний, про життєвий успіх, відмовляючись від служіння самому собі, в ім’я служіння Йому і ближньому. А грішник вибирає з усього сказаного найлегше: «не роби в цей день ніякої справи» (Вих. 20:10), рішуче відмітаючи усе інше як прикру перешкоду і анітрохи не піклуючись про те, що таке «обрізання» сенсу абсолютно спотворює заповідь Божу.
Нещодавно одна жінка, що, мабуть, випадково зайшла в храм, запитала в мене: «До якої ікони і скільки свічок поставити, щоб дочка успішно склала іспит?» Відповісти на таке питання не можна. По-перше, насправді ніхто, і я в тому числі, не знає: до якої і скільки. А по-друге, я просто не наважуюся сказати їй чисту правду: ні до якої і ніскільки! Не наважуся, бо впевнений, що розгнівана пані оголосить «місту і світу», що отець не дозволив свічки до ікон ставити. Між тим ясно, що свічки – не універсальна валюта, якою ми розплачуємося з Богом, а знак нашої любові і благоговіння, жертва Богові, наш Йому безкорисливий подарунок, на кшталт букета квітів коханій людині. Адже букетом теж не зігрієшся і не наїсися. Корисно і очевидно вигідніше подарувати шматок мила, наприклад.
Народ Божий не зміг понести Старий Завіт зі своїм Богом, бо був заклопотаний свого роду «рентабельністю» своїх стосунків з Творцем: як би так жити, щоб на одиницю вкладених зусиль отримати максимум вигоди? Яку б таку свічку поставити, щоб душу врятувати? Для того, щоб цей жахливий «математичний» підхід не запанував відносно людини до Бога, знадобилася Голгофська жертва, знадобилася Пречиста Кров, пролита за усіх цих законників і фарисеїв, за усіх «хворих, сліпих, кривих, сухих, що чекали руху води» (Ін. 5:3).
Жертва була принесена, хворі зцілені. Новий Завіт з Богом став Завітом Благодаті, а не Завітом Закону, але вражаюче – «хворі, сліпі, криві і сухі» так нічого і не зрозуміли, їм як і раніше здається, що виконання правил рятівніше і важливіше за любов і самопожертвування, вони як і раніше усе шукають простих і легко здійснимих законів. І щоб неодмінно ці закони були – від цих до цих.
Чи звершує священик молебень вдома, чи соборує хворого, чи вділяє вмираючому Святі Тайни Тіла і Крові Христової, – завжди і в усіх випадках за цим йде питання родичів: «Отче, скільки ми Вам винні?» Так і хочеться відповісти їм словами Премудрого Соломона: «Сину мій! віддай серце твоє мені» (Притч. 23:26). Тобто стань, нарешті, воістину сином Отця Небесного, увійди до Церкви Його і не лише для того, щоб для поточної нужди поставити свічку, а потім, щоб залишитися в ній назавжди, для того, щоб хоч колись зрозуміти, що не за неухильне виконання законів і правил помер і воскрес Син Божий, але тому що «так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16).
Багато що в церковних правилах і звичаях може бути незрозумілим і дратівливим для того, хто розпочинає свій шлях до Христа. Багато що може не співпадати з нашими власними уявленнями про праведність, про православ’я. Аби лише нам не уподібнитися тим, хто «ревнує не за глуздом» про букву Закону і забув про його дух. Аби лише нам не забути, що «субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2:27). Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: Неділя про розслабленого