Проповідь священика Сергія Ганьковського в Сьому неділю по Пасці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

У середу цього тижня ми попрощалися зі святом свят – Пасхою. Останній раз у цьому церковному році прозвучали урочисто-радісні вигуки, останній раз народ Божий розчулено і благоговійно вторив церковному хору: «Пасха священная сьогодні явилась нам». У подіях Світлого Христового Воскресіння людям відкрилася велика таємниця – з нами Бог! Так, з нами Бог! Не десь там, не за межами незліченних світів, а тут, зараз, нині і вічно! І ось усі ці пасхальні тижні свята Церква поступово відкривала нам дивну істину: Бог-Слово утілився в Ісусі Христі, щоб перейняти на Себе біль і скорботу світу, щоб померти на Хресті, щоб воскреснути, щоб вознестися на Небо і тим самим дати можливість кожній людині, якщо вона захоче, знову з’єднатися зі своїм Богом, знову набути втраченого Раю.

Пасхальною ніччю ми чули слова Іоанна Богослова: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1:1). Рівно через сім днів, у Фомину неділю, сам апостол Фома вигукнув, відкривши для себе і для нас велику істину про Бога: «Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20:28). А в неділю святих Жінок Мироносиць євангеліст Марко передав нам ангельські слова: «Не жахайтеся. Ісуса шукаєте Назарянина, розп’ятого. Він воскрес – Його нема тут» (Мк. 16:6). У четверту неділю по Пасці, яку Церква називає Неділею про розслабленого, ми з подивом переконалися в тому, що є у світі Хтось, Хто здатен, ні, не скасувати, здатен виконати – заповнити! – Закон, даний Богом. І всякому ясно, що Той, Хто заповнює Закон Божий, – Сам Бог! Нарешті, два тижні тому, коли ми читали оповідання про блудну самарянку, Сам Виконавець Закону прямо і ясно сказав про Себе: Месія – «це Я, Який розмовляю з тобою» (Ін. 4:26). А в Неділю про сліпого, в євангельському читанні про дивовижне прозріння сліпонародженого, Сам Творець світу сказав про Себе: «Мені належить робити діла Того, Хто послав Мене. … Доки Я в світі, Я Світло для світу» (Ін. 9:4,5).

Так шість євангельських читань протягом усього сорокаденного святкування Пасхи підводять народ Божий до усвідомлення найважливішої істини, яку Бог відкрив людям: Отець і Син – одне. Син єдиносущний Отцю. Божественних Осіб – дві, але Бог – один.

Це тепер, коли Церква більше півтори тисяч років знає цю істину, здається, що по-іншому і думати не можна. Але тоді, на зорі християнської ери, кожен, хто вірив у Христа Спасителя, тяжко і важко пробивався до правди про Бога, в Якого він вірив. Важко і тяжко тільки з однієї причини: Бог незбагненний, а людина – грішна. Адже гріх як хвороба, тільки вражає не один якийсь орган, а усю людину в цілому. І тіло, і розум, і душу. Ось чому абсолютно справедливо церковний спів говорить про кожного з нас: «душевними очима осліплений». Кожен з нас засліплений, і тому замість духовної реальності ми, грішники, бачимо щось уявне, тобто те, чого насправді немає. І тому істина про Бога відкривається не тим, хто глибоко і усебічно освічений, не розумникам, а святим. При цьому слід пам’ятати, що святість – не просто результат загальножиттєвого подвигу, але і особливий дар Божий, а ось вченість і життєва кмітливість цілком можуть стати результатом тільки особистих зусиль людини. І от коли трапляється так, що захоплений гріхом розумник починає судити про предмети духовні, про істини Божественні, суд його виявляється неправедним, а судження – безумними.

Так сталося з александрійським пресвітером Арієм, який через триста років після Воскресіння Христового вирішив, що для того, щоб зрозуміти істину про Сина Божого, цілком достатньо його, арієвого, розуму, цілком достатньо того, що ми і до цього дня називаємо «здоровим глуздом». І цей гріховний здоровий глузд привів його до думки про те, що Син Божий Христос був створений, а не був Передвічним Богом. Таким чином, цей гордівник вирішив, що Воскреслий був кимось на кшталт ангела.

Ця безумна ідея знайшла в ті далекі роки безліч послідовників. Що і недивне. Бо завжди і в усіх сферах людської діяльності гріх творить свою чорну справу, а гординя людська переконує самого грішника і усе оточення, що не боги горщики обпалюють. Так завжди поряд з великими музикантами, звідки ні візьмися, з’являються «умільці», які пощипуючи гітарні струни, здатні грати усіляку нісенітницю. Так само поряд із справжньою наукою, яка, як і будь-яка серйозна справа, вимагає таланту і подвигу, виникає лженаука, що самовдоволено говорить про «біополя», «торсіони», «мікролептонне випромінювання» та інше наукоподібне марення.

Богослов’я не уникнуло загальної долі. Тому поряд із сонмом святих Отців і Учителів Церкви, які через свою особисту святість виявилися настільки близькими Богу, що змогли, грубо кажучи, «розгледіти» істину про Нього, поряд з ними з’явилися і самозвані «богослови», які легко і просто, без жодних духовних зусиль осмілилися говорити про високе і сокровенне. Дурість і неуцтво – речі різні. Врешті-решт, ніхто не зобов’язаний знати усе і про усе. І якщо незнання – річ цілком вибачна, то дурість – пряме породження гордості, тобто переконаності у власному обранні, у власній непогрішності.

Отже, зрозуміло, що уникнути невірних суджень, уникнути єресі можна тільки за однієї умови: треба покірливо довіряти Церкві і так же покірливо не довіряти власним переживанням і відчуттям. От чому учать нас Отці Першого Вселенського Собору, чию пам’ять ми нині молитовно святкуємо. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя св. отців І Вселенського Собору