Про різнодумство
Про біблійні приклади дружби і миролюбства роздумує публіцист Михайло Неволін . . .
Напевно, ніщо так не відштовхує людей від християнства, як нескінченні з’ясування стосунків між християнами. Аргумент – «домовтеся спочатку між собою» – безумовно має право на життя. Особливо це стає очевидним у пасхальні і різдвяні дні, коли усі засоби масової інформації раз у раз вживають таємничі словосполучення «православне Різдво», «Різдво католицьке», «Пасха східна», «Пасха західна» і т. ін. Так, часом Пасха святкується одночасно усіма християнами, але такий збіг, як це не сумно, лише рідкісне виключення, яке підтверджує правило. Нескінченні з’ясування стосунків між християнами – «хто правильніший» – здатні лише відштовхнути від християнства. Звичайно, нам завжди не хочеться виносити сміття з хати і легше вдавати, що в нашому християнському братерстві панує мир і спокій.
Хочу зауважити, і це дуже важливо, що в цій статті йдеться не про екуменізм або компроміс з єретичними вченнями та іншим, а про розділення і розбіжності думок між нами, які «повинні бути» (1Кор.11:19).
Нетерпіння до різнодумства може проявлятися в різних площинах – між членами однієї церкви, між церквами або, припустимо, між різними християнськими організаціями. Зустрівши людину, яка перейшла з однієї християнської місії в іншу, ми майже напевно почуємо, м’яко кажучи, недобрі слова про попереднє місце її роботи або служіння. У свою чергу, її колишні співробітники намагатимуться виставити «зрадника» також не в кращому ракурсі. Офіційно усі розійшлися, здавалося б, з миром, але в душі в кожного залишився якийсь неприємний осад, який раз у раз дає про себе знати.
Дуже складно буває погодитися, що погляди якоїсь людини з того чи іншого питання, скажімо, про те, де і як слід проводити євангелізацію, можуть мати право на існування, навіть якщо вони абсолютно не узгоджуються з нашими. Здатність допускати різнодумства, про які пише в 1-му Посланні до Коринф’ян Апостол Павло, створює атмосферу щирого братолюбства і довіри. У цьому випадку усі ми відчуваємо бажання і можливість говорити про наболіле, висловлювати свою незгоду з братом, не боячись втратити брата і придбати ворога.
Іноді ми схильні якось ідеалізувати першу церкву. Усі ми любимо говорити і проповідувати про однодушність, яка панувала в ній, немов не помічаючи серйозних проблем і розбіжностей, які тоді існували.
Дискусія про ставлення до закону на Єрусалимському соборі, про яку ми читаємо в 15-му розділі Книги Діянь, крізь пелену віків вже не здається нам такою гострою, якою вона була насправді. Питання це насправді було вкрай важливим. Висловлювалися різні погляди, іноді абсолютно протилежні, але, проте, ми не знаходимо взаємних звинувачень, докорів і образ.
У другому розділі Послання до Галатів ми зустрічаємо дуже яскравий приклад відкритості і братолюбства. Нагадаю, що там описана ситуація, коли Апостол Павло відкрито виступив проти Петра, звинувативши його в лицемірстві, оскільки той боявся афішувати свої стосунки з язичниками, коли в Антиохію приїхали християни з Єрусалиму, відомі строгішим ставленням до дотримання закону. З такими звинуваченнями ми і зараз зустрічаємося нерідко, але хто може пригадати випадки, коли звинувачуваний і обвинувач залишилися братами, які щиро люблять один одного?
Особливо показовий випадок з трьома учнями – Павлом, Варнавою і Іоанном-Марком. Всього декілька віршів у Біблії говорять нам про це, але скільки драматизму в цих рядках! Біблія – це Слово Боже, саме тому вона абсолютна чесна. Якби ми чи інші християни вирішили написати свою «біблію», то там поза сумнівом не виявилося б багатьох місць, які нам здалися б не зовсім зручними. Взаємини між ними ми теж постаралися б представити в якомусь ідеальному світлі. Що ж було насправді?
Уперше ми зустрічаємося з певними розбіжностями між ними в 13-му розділі Книги Діянь. Вони були послані на служіння, але з якоїсь причини Іоанн-Марко вирішив відстати від Варнави і Павла та повернутися назад. Ми можемо лише гадати, що послужило причиною. Нагадаю, що в кожного з них, за нашими мірками, були законні підстави стверджувати, що він – єдино вірний. Іоанн-Марко був з віруючої сім’ї. Він з юних років знав усіх християнських лідерів. Ймовірно, у будинку його матері Марії постійно збиралися вірні, оскільки саме туди прийшов Петро, коли захотів зустріти усіх братів після свого арешту (Діян. 12:12). Павло міг сміливо стверджувати, що його думка не може ставитися під сумнів, оскільки саме він був лідером цієї трійки. Варнава, у свою чергу, міг заперечити Павлу, вказавши, що коли б не він, а точніше, не його рекомендація, то Павла взагалі ніхто не сприймав би серйозно (Діян. 11:25). Ситуація ускладнювалася ще і тим, що Марко був племінником Варнави. Одним словом, за бажання можна було знайти масу аргументів на свою користь і обґрунтовано затаврувати іншого ганьбою і ненавистю.
Драма їх взаємин досягла свого апогею в 15-му розділі Книги Діянь: «Через деякий час Павло сказав Варнаві: “Ходімо знов і відвідаємо братів наших по всіх містах, де ми проповідували слово Господнє, як вони живуть”. Варнава ж захотів узяти з собою Іоана, званого Марком, але Павло вважав, що не слід брати з собою того, хто відстав від них у Памфилії і не пішов з ними на діло, на яке вони були послані. Це призвело до незгоди, так що вони розлучилися один з одним; і Варнава, взявши Марка, відплив до Кіпру; а Павло, обравши собі Силу, пішов, ввірений братією благодаті Божій, і проходив через Сирію і Киликію, утверджуючи церкви» (Діян. 15:36-41).
Хто був не правий? Апостол Павло, що дійшов з проповіддю Євангелія «до краю землі»? Варнава, що свідчив про Христа на Кіпрі? Чи євангеліст Марко, який був також перекладачем Петра і, згідно з переказом, заснував церкву в Александрії?
Це було не лише різнодумство, але і взаємна любов, і спільна робота для досягнення спільної мети. Усі вони розійшлися, у кожного був, ймовірно, свій погляд на те, що сталося, але ми ніде не бачимо взаємних образ і взаємного неприйняття. Навпаки, взаємна любов була і залишилася. Ці події сталися в п’ятдесяті роки. Наважуся припустити, що між ними не було абсолютно ніякої взаємної злості чи неприязні. Ніхто не ганьбив справи іншого. Більше того, через якийсь час Павло опинився в ув’язненні разом з Марком і писав звідти лист церкви в Колосах, де були такі слова: «Вітає вас Аристарх, ув’язнений разом зі мною, і Марк, племінник Варнави (про якого ви дістали накази: якщо прийде до вас, прийміть його), також Ісус, прозваний Юстом, обидва з обрізаних. Вони – єдині співпрацівники для Царства Божого, що були мені відрадою» (Кол. 4:10-11).
Вже наприкінці свого служіння, незадовго до своєї смерті, Апостол Павло пише до Тимофія: «Марка візьми і приведи з собою, бо він мені потрібний для служіння» (2Тим. 4:11). Такі слова багато чого вартують.
Наші сьогоднішні розбіжності здаються нам особливо принциповими. Проте часто це уявна принциповість. Насправді це лише різнодумство, «якому повинно бути». Зіткнення позицій немає, мабуть, тільки на кладовищі, де панує мир і спокій. Жива церква, живі християни завжди матимуть різні погляди з низки питань. Можна лицемірно вдавати, що згоден, і мовчати, можна обурюватися і гніватися, втрачаючи при цьому не те що любов, але і всяку повагу до опонента. Нам же усім, звичайно, хочеться, щоб у нас панувало щире братолюбство, коли ми можемо сказати братові, що в чомусь з ним не згодні або вважаємо, що нам слід діяти інакше. Біда тільки, що ми, як завжди, хочемо починати з нього, а не із себе.