Проповідь священика Сергія Ганьковського на свято П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Всякий гріх і хула простяться людям, але на Духа хула не проститься людям. І коли хто скаже слово на Сина Людського, проститься йому, якщо ж хто скаже на Духа Святого, не проститься йому ні в цьому житті, ні в майбутньому» (Мф. 12:31,32). Ці слова нашого Спасителя мимоволі згадуються сьогодні, коли уперше, після п’ятидесятиденної перерви, ми ревно і радісно співаємо гімн Духові-Утішителю. Що ж треба таке створити, щоб Той, Хто плакав і молився про Своїх вбивць: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23:34), що ж треба зробити, щоб Він, Бог-Любов, не простив ні в цьому столітті, ні в майбутньому?

Людина, від Церкви далека, подумає, що хула на Духа – це щось таке неймовірно мерзотне, що і вимовити важко, і якщо Господь молився про безсоромну римську солдатню, молився і просив Бога-Отця простити їх, то вже напевно молитиметься і про нас: ми, слава Богу, поки нікого не розіп’яли! Але згрішити гріхом хули на Духа Святого насправді дуже просто. Для цього треба просто впасти в невірство і відчай у власному спасінні, тобто відкинути і спокутний подвиг Сина Божого, і рятівний промисел про нас Бога-Отця і, як наслідок, опинитися в жахливій духовній пустелі, в отакому онтологічному вакуумі, де Самому Духові, Який, як відомо, «дише де хоче» (Ін. 3:8), вже немає можливості діяти і «животворити».

Ви тільки подумайте, навіть біси і ті, за словом апостола Якова, «вірують i тремтять» (Як. 2:19), а людина, улюблене творіння Боже, урочисто несе прапор свого невірства, безтрепетно прямуючи прямо в безодню. Такій людині будь-яке диво – не диво, а лише звичайний «збіг обставин», а Страшний Суд – просто похмура галюцинація. Ось вже дійсно смерть раніше смерті! І при цьому, виявляється, можна бути цілком пристойною людиною, добрим сім’янином, хорошим працівником.

Таке влаштування душі, зрозуміло, вже є підсумок якогось страшного гріховного процесу, і християнам важливо знати, від чого ж цей моторошний шлях, що веде прямо в пекло, бере свій початок. Віра і довіра, як ми вже добре засвоїли, починається з убогості духовної, з упокореного усвідомлення своєї неспроможності і безпорадності в справах спасіння власної душі. Запропонуйте тепер гордому, самовдоволеному, переконаному в повсякчасній своїй правоті подумати про переваги слабкості, засумніватися хоч би на йоту у своїх «залізобетонних» переконаннях. Він, бідолаха, такої мови просто не зрозуміє. І тільки Єдиний Бог, Який воскресив чотириденного мерця, здатен похитнути цю демонську твердиню людської гордості.

Але ж буває, ми знаємо, і упокорювання, яке гірше за всяку гординю. «Мені, грішному, у раю не бувати. Мене туди не пустять, адже я останній з грішників», – заявляє такий смиренник, чи то для того, щоб пококетувати своїм упокорюванням перед іншими, чи то просто блюзнірські жартуючи. І так раз за разом, від слова до слова міцніє ця злочинна упевненість, ця сумовита безнадійність, яка, як рак, поїдає душу. А ворогу роду людського тільки те і потрібне, щоб ми нехай повільно, але вірно відмовилися від надії, від сподівання на милість Божу, від віри у власне спасіння.

Ні, не гордовита упевненість у тому, що я сам себе зведу, не відчайдушна переконаність у безглуздості будь-яких зусиль, жодна з цих крайнощів не здатна вивести людину із смертної безвиході. Тільки страх Божий, пов’язаний з надією, тільки парадоксальне з’єднання в нашій душі двох взаємовиключних почуттів – скорботної скрухи і радісного сподівання – здатні оживити мерця, підняти того, хто впав, і навіть звести на Небо, у Рай розсудливого розбійника, який усе своє життя служив гріху. Таке з’єднання жаху і надії, страху і радості не під силу самій людині: щось у цьому «коктейлі» переважить. Або страх паралізує волю, або легковажна радість відведе убік від боротьби зі своїми пристрастями: Бог все одно простить. Лише благодать Духа Святого, постійно діюча в Церкві з достопам’ятного дня Святої П’ятидесятниці, здатна гармонізувати, примиряти в душі християнській скорботу, не даючи їй дійти до відчаю, і надію, що не дозволяє їй впасти в злочинну легковажність.

Закон, названий апостолом Павлом «вихователем, який вів нас до Христа» (Гал. 3:24), даний був народу Божому в день П’ятидесятниці, у свято Жнив, коли діти Божі приносили Йому початки від трудів своїх. І в такий же день П’ятидесятниці благодаттю Духа Святого, Який зійшов на апостолів, була сповіщена світу Блага Звістка про прощення і примирення. Вогненні язики, що засяяли над головами присутніх у світлиці Сионській, ознаменували початок нової епохи, Нового Завіту, «часу сприятливого» (див. 2Кор. 6:2), коли спасіння грішників стало можливим не лише через те, що людина наважується його досягти, але головним чином через те, що Бог дарував їй цю благодать. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: День Святої Трійці