«Зрікаюся…» Гріха чи Бога?

Характерним є таке міркування: мій гріх – це мій гріх, і більше нікого він не стосується. Але не все так просто. У Церкві гріх хоч і виникає з власної волі людини, ніколи не є її власною справою. Якщо гріх важкий, він завдає шкоди стосункам між віруючими і Церквою. І Церква дотримувалася такої позиції протягом усього свого розвитку. Вона завжди говорила, що охрещена людина, яка грішить, не виконує своїх обов’язків перед Богом, Який прийняв її за сина під час хрещення.

Так, хрещення – це ніби «пропуск» для входження в Царство Небесне. Воно дається винятково завдяки Божій благодаті і не потребує від кандидата на хрещення нічого, крім огиди до гріха і навернення до Христа через віру. Бо охрещений протягом життя раз-у-раз гребує своїми обов’язками стосовно до Церкви, членом якої він є і яку ранить його гріх.

Знову приєднатися до спільноти вірних грішник може, тільки примирившись із Церквою. Але це примирення – не якась формальність, воно набуває характеру суду, бо тут є визнання винного в учиненні чогось ганебного, обвинувачення, присуд і відбування покарання.

У сучасному богослов’ї і пастирській діяльності Церкви виділяють два види гріхів – легкі і смертні. Легкий гріх не є рішучим спротивом Богові чи розривом з Ним зв’язків любові. Це невірність щодо Отця, порушення любові до ближнього без позбавлення іншої людини чи самого себе важливих благ (дрібна крадіжка, незначна брехня тощо). Легкий гріх учиняють і тоді, коли об’єктивна провина є значною, але задіяність людини невелика (брак повної волі та свідомості).

Смертний гріх, навпаки, серйозно порушує моральний порядок і свідчить про сильний спротив Богові. Тобто, це такий вчинок, яким людина добровільно і свідомо відкидає Бога, Його Закон, Заповіт любові, який Бог пропонує людині, і тоді вона надає перевагу собі самій або чомусь матеріальному, що противиться Божій волі. Це може статися прямо і формально, як у гріхах ідолопоклонства, відступництва, атеїзму чи так само й у будь-якому недотриманні Божих заповідей в суттєвих питаннях. Такі гріхи руйнують духовний зв’язок між людиною та Богом, кожний з них – суттєвий бар’єр на шляху до спасіння.

Здається, що ми відповідаємо перед Богом не тільки безпосередньо за свої, але й за нічиї гріхи, бо є «співавторами» тих гріхів. Маються на увазі гріхи інших, вчинені з нашої вини. Ми винні, коли велимо грішити й намовляємо до гріха, коли дозволяємо, радимо і допомагаємо грішити, коли хвалимо, замовчуємо чи захищаємо гріх, коли не караємо гріха.

Коли доросла людина приймає таїнство хрещення, священик запитує в неї: «Чи відрікаєшся сатани?» Мається на увазі передусім її бажання позбутися гріха й почати життя з чистої сторінки. Ще не було такого, щоб хтось відповів: «Зрозуміло, ні. Як грішив, так і буду грішити, але на всяк випадок хочу охреститися». Усі покірно відповідають: «Так, зрікаюся». І от коли священик звершує таїнство, то новохрещеному відпускаються гріхи. Теоретично він починає нове життя. Більше того нове життя починається в немовляті, за якого слова «так, відрікаюся» говорять батьки.

Та насправді приймаємо, що ці слова – не констатація факту: людина з цього моменту не буде грішити ні словом, ні думкою, ні вчинком, ні занедбанням. Це ніби висловлення бажання не грішити мірою своїх слабких людських сил. І, зауважте, у всіх цей намір якби невластиво згасає, буцімто «відрікаюся» говорив не він, а його Ангел-хоронитель. Тому, мабуть, правильніше поставити інше запитання: «Чи відрікаєшся Бога?» Ніхто не насмілиться відповісти на нього ствердно, проте з наших справ, з наших гріхів часом й виникає: так, відрікаюся…