«Невимовні слова»
Проповідь священика Сергія Ганьковського в Дев’ятнадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
«Жало у плоть», про яке нагадує нам сьогодні апостол Павло, дане було йому для того, щоб він «не звеличувався надзвичайністю одкровень» (2Кор. 12:7) або, простіше кажучи, не хвалився своїми добрими справами, постійно маючи перед собою свій гріх, як про те співав у своєму приголомшливому покаянному псалмі пророк Давид: «Бо беззаконня моє я знаю, і гріх мій повсякчас переді мною» (Пс. 50:5).
«Гріх мій повсякчас переді мною», – каже пророк; «Я значно охочіше буду хвалитися немочами своїми» (2Кор. 12:9), – вторить йому апостол, бо Духом Святим кожному з них було відкрито, що не власні зусилля, а «безмірна благодать Божа» (Рим. 5:20) пожвавлює душу, що убивається гріхом, і дає мужність боротися з пристрастями, що насилують її. Люди духовно досвідчені знають: варто тільки помислити про свої перемоги, варто тільки порадіти битві, виграній у гріха, як нападають на душу з подесятереною силою ті самі «сім інших духів, лютіших» за колишніх, «і буде для тієї людини останнє гірше від першого» (Мф. 12:45). Спробуй тоді виконати те, що наказує нам сьогодні Господь: «Але ви любіть ворогів ваших, добро творіть і позичайте, нічого не сподіваючись» (Лк. 6:35)! Спробуй тоді не те що любити ворогів, а просто прощати до останньої крапельки хоч би тих, хто нам близький і дорогий. Адже ті, хто нам близький і дорогий, часом не менш жорстоко і боляче ранять і уражають нашу душу. Бо давно і справедливо підмічено, що ворог може лише убити мене, та зате друг здатен на більше: він може зрадити мене.
Ні, визначено, що християнство – релігія «не від світу цього» (Ін. 8:23). Тому «цей світ» так нас не любить! Тому ми, християни, так дивуємо і злимо його, що трудимося увійти «вузькими воротами» (Мф. 7:13) і не зрікаємося від заповіданої нам любові до ворогів, незважаючи на те що насправді доки не навчилися любити і друзів. Ну, чи не божевільні? Навіщо, питається, ставити перед собою завдання, свідомо нездійсненні? Навіщо намагатися стрибнути вище за власний зріст? А потім, щоб таким своєрідним способом підігрівати і підтримувати у своїй самовдоволеній душі покутне почуття, щоб не звеличуватися «надзвичайністю одкровень».
«Світу цьому», та і нам самим, поки ми полонені і зачаровані цим світом, довіку не зрозуміти, як це можна ставити перед собою такі завдання: «Любіть ворогів ваших, добро творіть і позичайте, нічого не сподіваючись». У рамках цього світу, поки живеш у часі і просторі, важко навіть уявити собі, що звичайна людина може вирости в міру, вказану сьогодні Христом: «Отже, будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36)! І це до того ж, що нам самим, православним християнам, насилу вдається утримуватися навіть у рамках, наказаних старим законом: «око за око і зуб за зуб». Бо дай нам волю, так ми, коли одержимі пристрастю «праведного гніву», «за зуб» відірвали б щонайменше голову!
Але там, де звучать «невимовні слова, яких людині не можна переказати» (2Кор. 12:4), там, в уготованих для нас обителях небесних (Ін. 14:2), – діють інші правила; там панує закон правди Христової, про який у Нагірній проповіді Господь прямо каже Своїм учням: «Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків: не порушити прийшов Я, а виконати» (Мф. 5:17). Ось чим обернулося «виконання» закону! Ось на яку висоту подвигу духовного покликані усі, хто осмілився піти за Христом! Ось умова нашого сходження на Небо, тобто туди, де апостол чув «невимовні слова» (2Кор. 12:4)!
Уявити собі, що в людських силах досягти таких висот – це і означає звеличуватися «надзвичайністю одкровень». Очевидно, що подвиг, що перевищує можливості будь-кого з нас, може бути здійснений тільки благодаттю Духа Святого, священні Дари Якого викладаються кожному, хто обрав «вузькі ворота», що «ведуть у життя» (Мф. 7:14). Але навіть християнин, що отримав ці чудові дари у святому хрещенні, пропаде і загине в одну мить, якщо забуде про те, що цей Дар – не його власна заслуга, а милість невимовна і той самий «талант», за невпинний приріст якого рано чи пізно нам належить звітувати перед тим, Хто покликав з небуття нашу немічну плоть, надавши їй якість вічності.
Давайте вдумаємося в слова апостола Павла про «ангела сатани, що пригнічував його душу», які ми чули сьогодні за літургією. Давайте не забуватимемо про ту відповідь, яку дав йому Бог: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі» (2Кор. 12:9). Давайте, надихані цією Божою відповіддю на наші нескінченні стогони про власну слабкість і гріховну хворобу, сповнимося нової надії, зміцніємо в новій упевненості, що усе мені можливо «в Ісусі Христі, Який мене зміцнює» (Фил. 4:13), що нам теж не закритий шлях «до третього неба» (2Кор. 12:2), що, можливо, і для нас, незважаючи на усю нашу гріховну неміч, на усіх ангелів сатани, що пригнічують нас, прозвучать одного разу «невимовні слова» Вічного Життя. Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 19 неділя після П’ятидесятниці