Бачити Самого Господа

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

У п’яту неділю Великого посту Церква вшановує пам’ять преподобної Марії Єгипетської, святої подвижниці, яка є образом глибокого щирого покаяння, що приносить великий плід.

Ви всі пам’ятаєте її житіє. Пам’ятаєте, що юність її пройшла безпутно, що вона була блудницею, куртизанкою, пропащою жінкою у великому розбещеному місті в Єгипті, що вона стала святою з великої грішниці. Але, незважаючи на такий спосіб життя, у серці Марії, напевно, була якась іскра Божа, що притягує її до Бога. Вона не розуміла, що живе не так, як вимагає заповідь Господня, не так, як вимагає совість. Вона вважала, що нікому не приносить зла.

Одного разу вирушав великий корабель з паломниками, богомольцями у Святу Землю, і Марія вирішила відправитися з ними. Спочатку в неї не було навіть думки, що це буде паломництво у Святі місця. Вона просто хотіла весело провести час з людьми, які вирушали в подорож на кораблі.

У такому настрої вона і пливла, і висадилася на берег біля Яффи у Святій Землі, і разом з натовпом богомольців відправилася в Єрусалим. Сотні і тисячі людей низкою рухалися до храму Господнього, щоб вклонитися місцю, де стояв Хрест Христовий і була гробниця, куди було перенесено Пречисте Тіло Господа.

Йшли купці, князі, воїни, городяни, селяни – люди різних народів, що говорять багатьма мовами. І весь цей строкатий багатоликий натовп вливався в храм Воскресіння. І Марія йшла з ними… Але, коли вона підійшла до воріт, якась сила відтіснила її і не дала їй увійти. Спочатку вона думала, що просто натовп заважає їй потрапити всередину, але потім переконалася, що всі люди, чоловіки і жінки, які йшли поряд з нею, врешті-решт увійшли до церкви, а вона весь час залишається за порогом. Так пройшло десять хвилин, півгодини, година – якась незрима сила не пускала її в храм.

У цей момент усе і сталося в ній: вона зрозуміла, що негідна переступити поріг Дома Божого, що Господь загородив їй шлях. І з того часу починається її життя в покаянні.

Марія повністю змінила свій спосіб життя і залишилася у Святій Землі, щоб спокутувати свої гріхи. Але мимоволі у вас може виникнути питання: чому саме цю жінку Господь таким дивним знаменням зупинив, і чому Він нас з вами не зупиняє? Чому туди входили натовпи людей, і, напевно, серед них були грішники, можливо, набагато більші, ніж ця бідна єгипетська блудниця? Вона, можливо, і потрапила у своє положення по бідності і легковажності. Чому вона одна була зупинена? Чому Бог вибрав її? Якщо, поклавши руку на серце, кожен подумає, то ця сила повинна була б і нас відкинути від порогу храму, бо і ми негідні увійти туди через свої гріхи.

Прямої відповіді житіє нам не дає, але ми можемо здогадатися, у чому тут справа. Чому вона обрана? Бо, мабуть, у цій неосвіченій, пропащій, молодій, нещасній жінці була велика душа. Господь її відмітив, її зупинив, щоб пробудити її совість. Вона хотіла прийти і вклонитися Гробу Господньому в простоті свого серця, здавалося б, зіпсованого, але насправді в глибині чистого. Вона не просила в Бога нічого, а тільки хотіла прийти і постати перед місцем Його Голгофи. Напевно, туди прийшли тисячі людей, які молилися, – одні про здоров’я, другі про багатство, треті про успіхи у своїх справах, четверті молилися за своїх дітей – у кожної людини знайдеться своя нужда, – а вона нічого не просила, вона тільки хотіла наблизитися до Господа, і найбільше її убило, що навіть це їй було заборонено.

Це повинно нас з вами привести до важливої думки. Хоча Господь повеліває нам: «Просіть і дасться вам», – все-таки найголовніше – це просити в Бога не дарів Його, а того, щоб Він Сам, Його Сила, Його благодать, Його любов були з нами.

Сьогодні ми в Євангелії читали, як двоє учнів – незадовго до розп’яття, – уявляючи, що на Господа чекають слава і почесті, просили в Нього, щоб Він біля Свого престолу поставив їх по праву і по ліву сторони. Якби вони відчували, що переживає в цей час Господь, наближаючись до місця Свого страждання, вони б не стали до Нього звертатися з таким проханням. Але вони були зайняті своїми мріями, своїми бажаннями і тому вони просили. Чи не так і ми з вами, коли стоїмо перед Хрестом Христовим, звертаємося до Господа тільки з тим, що нам потрібне.

Кожен з вас знає, що коли в нас немає особливої нужди, коли в нас усе спокійно, молитва наша починає холонути, вона ледве тліє, нам потрібно примушувати себе встати на молитву. І, навпаки, у відчайдушних обставинах, у хворобах, у труднощах, у випробуваннях – от тут-то, коли грім грянув, мужик і перехреститься. Значить, нас тільки нужда, як виявляється, спонукає до молитви. Значить, якби в нас було усе благополучно, якби Господь дав нам усі дари, про які зазвичай мріють люди, – здоров’я, успіх, благополуччя в сімейному житті, у роботі – ми, можливо, тоді і молитися б не стали? Ми б, подякувавши Йому холодно, неуважно, швидко б забули про це? Так, так буває, і всі ми знаємо це за своїм гірким досвідом. Так буває…

Але в псалмі 26-му, який часто повторюють: «Господь – Просвічення моє і Спаситель мій, кого убоюся?», – сказано про людей, які шукали Самого Господа, бо для них вже нічого не треба на землі. От найголовніше – полюбити Господа Бога всім серцем своїм, усім розумом своїм, усією силою своєю. «Шукайте Господа і сили Його, шукайте безперестанно лиця Його», – говорить Господь через псалмоспівця (1Хр. 16:11). Значить, шукайте не лише дарів Моїх, які Я даю вам, а шукайте Самого Мене. Любов до Христа є основа нашого духовного життя. Якщо цього не буде, ми будемо як язичники, які приходять отримати у своїх богів те, що їм сьогодні потрібно.

Наша молитва повинна очиститися від користі. Те, що ми просимо, як дитина просить у матері, так і треба робити, але ж дитина любить свою матір. Вона ж не лише тягнеться до руки, яка дає подарунок або щось потрібне. Дитина тягнеться до самої матері, бо вона любить її і дитина, у свою чергу, любить мати, яка її народила і носила на руках.

І наша молитва має бути саме такою! Не лише руку Господню, що дає, бачити і тягнутися до неї, але і Самого Господа бачити, Який завжди має бути перед нами – як би розіпнутий перед нашим обличчям. Амінь.

Автор: протоієрей Олександр Мень