Воскресіння сина наїнської вдови, Вільгельм Котарбінський

Проповідь священика Гліба Козлова в Двадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Чимало народу йшло з нею з міста» (Лк. 7:12), проводжаючи померлого в останню путь. І, мабуть, не так вже і важливо, чи були ці люди рухомі скорботою про спочилого і жалістю до його матері або ж приєдналися до процесії з цікавості. Суттєве те, що незалежно від причин, що спонукали їх прийти на похорони, вони не розбіглися в жаху від смертного одру наїнського юнака, усі вони йшли в сумній, але буденній процесії, усі ми в нашому повсякденному житті змирилися з неминучістю смерті, знайшли спосіб жити у світі, з якого усі рано чи пізно йдуть назавжди.

Боюся, найчастіше цей спосіб полягає в тому, щоб просто не помічати смертності і тлінності усього, що нам у цьому світі близьке і дороге, у тому, щоб ігнорувати смерть навіть на похоронах, не зустрічатися з цією жахливою реальністю особисто. Інакше наша, наших близьких і усіх наших справ смертність, кончина, зажадала б серйозного перегляду ієрархії цінностей і зміни способу життя. Адже який сенс докладати напружених зусиль для досягнення результату, абсолютно нікчемного перед лицем смерті? Задоволень, грошей, речей і громадського становища в могилу із собою не візьмеш.

Проте, усунути смерть, змусити її припинити царювати в пошкодженому гріхом світі людина не в змозі, а жити якось треба, ось і доводиться мимоволі спершу примирятися із страшною дійсністю, а там і зовсім витісняти її на периферію свідомості, гнати від себе думки про власну кончину і необхідність якось погоджувати з нею життя. Смерть, увійшовши до світу через гріхопадіння, володарює в цьому світі і стає «звичною».

Але іноді Бог відкриває людині інші перспективи, нагадує їй про вічність. Не тоді «всіх охопив страх» (Лк. 7:16), коли помер єдиний син вдови, сам пішовши «в обійми смерті», а її залишивши чекати кінця в приреченій самотності. Поки смерть була поруч, жителі Наїна не боялися, оскільки вона «ховалася» за своєю звичністю. Те що завжди перед очима, перестаєш помічати. Але ось смерть відступає і знову перед людиною встає страхітливе і вічне питання стосунків з вічністю. Страх обійняв усіх у той момент, коли через «звичну» смерть проступила істинна реальність, реальність як самої смерті, так і того, що вона не владна над вічністю, що влада «над усякою плоттю» (Ін. 17:2) належить Богу. Спаситель воскрешає сина вдови і наїнські жителі хоч і жахаються, стикаючись з тим, що «мертвий сів і почав говорити», але і славлять Бога, кажучи, що «Бог відвідав народ Свій» (Лк. 7:16).

У другому сьогоднішньому євангельському читанні говориться, що Ісус отримує від Отця цю владу «над усякою плоттю» коли Сам йде на смерть, щоб пройшовши через неї, дати людям життя вічне. І тут же пояснюється, що «життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа» (Ін. 17:3). Тобто єдина умова входження в життя вічне – не логічні висновки і не обачливі дії в житті тимчасовому, земному, а пізнання, з’єднання із Самим Подавцем життя. І пізнання це обумовлене не особистими достоїнствами і заслугами людини, адже кожна людина за спотвореною гріхом природою неминуче схильна до смерті, а милістю Божою, тим, що «Господь змилосердився над нею». У цьому з’єднанні людина покликана не вирішити філософське завдання, а прийняти дар, зустрітися з Богом, стати «новим створінням» (Гал. 6:15). «Той, хто отримав життя із смерті, не задається питанням про сенс життя – він повний життям» (Сергій Логінов).

І ось, усвідомивши цю нездатність скасувати своїми силами жах смерті, нам залишається лише сподіватися, що і над нами, як над вдовою з маленького містечка, «змилосердиться Господь» і скаже нам: «Не плач». І тоді вже про кожного з померлих сподіваючись на Бога можна буде з твердою вірою сказати, що «ніхто з них не загинув» (Ін. 17:13). Амінь.

Автор: священик Гліб Козлов

Усе по темі: 20 неділя після П’ятидесятниці