Як можна знайти Господа?
Будемо шукати Бога. “Шукайте, і знайдете” (Мф. 7:7), – сказав Господь. А як можна знайти Господа? Згадай, як знаходиться золото: з великим трудом. “В день скорботи моєї шукав я Господа, – говорить Псалмоспівець, – вночі підносив руки мої і не опускав їх – душа моя не мала втіхи” (Пс. 76:3); як ми шукаємо загублене, так шукатимемо й Бога. При шуканні чогось чи не спрямовуємо ми всього розуму свого? Чи не розпитуємо всіх? Чи не здійснюємо подорожі? Чи не обіцяємо грошей?
Припустімо, у нас загубився син. Чого ми тоді не робимо? Якої не проходимо суші, якого моря? Чи не вважаємо і грошей, і осель, і всього іншого маловажнішим за його відшукання? І якщо знаходимо, то втримуємо, приймаючи в обійми, не відпускаємо від себе. Якщо, бажаючи чогось, ми вживаємо всі заходи для того, щоби знайти бажане, то чи не тим паче стосовно Бога нам слід чинити так, як при відшуканні чогось необхідного, чи, краще сказати, не так, а набагато більше?
Але оскільки ми немічні, то шукатимемо Бога принаймні так, як ти шукаєш своїх грошей чи сина. Чи не здійснюєш ти для цього подорожей? Чи не подорожував ти колись заради грошей? Чи не вигадуєш усіх до того засобів? І, коли знайдеш, чи не буваєш тоді веселий? “Шукайте, – сказано, – і знайдете”. Шукання вимагає багатьох турбот, особливо стосовно Бога, бо при цьому зустрічається багато перешкод, багато непорозумінь, багато такого, що вражає наші почуття. Як сонце, хоча само по собі ясне і з’являється перед зором усіх, так що нам немає потреби шукати його, але, якщо ми закопаємо себе в землю і звідусюди закриємо себе, то потрібно буде багато труда, щоби нам побачити сонце, так і тут.
Якщо ми закопаємо себе в глибину порочних побажань і в темряву пристрастей і справ житейських, то з трудом можемо глянути, з трудом можемо підняти голову. Заритий у глибину, чим вище буде дивитися, тим більше наближається до сонця. Струсимо ж і ми зі себе порох, розсіємо імлу, котра нас оточує; вона густа, непроникна і не дозволяє нам дивитися вгору. А як, скажеш, ми можемо розігнати цю хмару? Якщо будемо привертати до себе промені духовного сонця, сонця правди, якщо будемо здіймати руки до неба; “…піднесення рук моїх, – говорить Псалмоспівець, – як жертва вечірня” (Пс. 140:2); якщо з руками будемо спрямовувати вгору й розум.
Я знаю багатьох мужів, які майже відділилися від землі, безупинно здіймають руки, журяться, що неможливо піднятися ще вище, і моляться з такою ревністю! Бажаю, щоби й ви були такими ж завжди; якщо ж не завжди, то часто; якщо ж не часто, то хоча іноді, хоча ранками, хоча вечорами. Невже, скажи мені, ти не можеш здіймати рук? Підіймай принаймні розум, скільки хочеш; підіймай його до самого неба. Якщо би ти захотів досягти самої вершини і, піднявшись ще вище, там прямувати, і це можливо для тебе.
Наш розум легший й ширяє вище за всякого птаха. А якщо він отримає ще благодать Духа, о, який тоді він швидкий, який стрімкий, як перелітає через усе, як нелегко спускається вниз і падає на землю! Зробимо собі такі крила; на них ми будемо спроможні перелетіти і бурхливе море теперішнього життя. Найшвидші з-поміж птахів за короткий час без шкоди перелітають через гори й пагорби, моря і скелі. Такий і розум. Якщо він буває окрилений, якщо залишає все житейське, тоді ніщо не може стримати його, тоді він вищий за все і навіть розпечених стріл диявола.
Диявол не такий вправний стрілець, щоби міг досягти цієї висоти, але що? Він кидає стріли, бо безсоромний, – але вони не досягають цілі; стріла повертається до нього без успіху, і не лише без успіху, але й на його власну голову, бо, бувши кинута ним, вона неодмінно повинна вразити когось. Як стріла, кинута людьми, або вражає те, у що кинута – птаха, стіну, одяг, дерево – або розсікає повітря; так і стріла диявола неодмінно повинна вразити когось; якщо вона не вразила того, у кого кинута, то неодмінно вражає того, хто кинув. На багатьох прикладах можна переконатися, що, коли нею не вражаємося ми, то неодмінно вражається диявол.
Так, наприклад, він умишляв лихе проти Іова і його не вразив, а сам був уражений; умишляв зле проти Павла, і його не вразив, а сам був уражений. І скрізь можна бачити це, якщо ми будемо уважні. Коли він уражає, тоді сам зазнає поразки; а тим паче, якщо ми, огородивши і захистивши себе проти нього мечем і щитом віри, пильно стежимо, щоби не бути спійманими. Стріла диявола є порочне побажання. Особливо ж гнів є вогонь, є полум’я, котре схоплює, умертвляє, спалює. Але ми будемо гасити його довготерпінням, стримуванням. Як розпечене залізо, бувши опущене у воду, втрачає жар свій, так і гнів, потрапивши в душу людини довготерплячої, ніскільки не шкодить їй, а, навпаки, приносить користь, а тому вона стає ще міцнішою.
Ніщо не може зрівнятися з довготерпінням. Така людина ніколи не ображається, але як діамантові тіла не зазнають шкоди, так і ці душі; вони вищі за стріли. Довготерплячий високий, і такий високий, що стріла не досягає до нього. Якщо хто втрачає витримку, ти смійся: смійся, проте, не явно, щоби не роздратувати його ще більше, але смійся в душі, про себе. Над дітьми, коли вони вдаряють нас з гнівом, наче бажаючи відімстити, ми сміємося. Так і над ним, якщо ти сміятимешся, то між тобою й ним буде така ж відмінність, як між дитятком і чоловіком; якщо ж станеш засмучуватися, то будеш дитятком, бо ті, хто гніваються, безрозсудніші за дітей. Скажи мені: коли хто бачить, що дитя втрачає витримку, то чи не сміється? Те ж саме буває і з тими, хто гнівається; вони й малодушні; а якщо малодушні, то й безрозсудні; “…у терплячої людини багато розуму, – говорить Премудрий, – а дратівливий виявляє глупоту” (Прип. 14:29). Тож будемо здобувати це довготерпіння, від якого походить велика розсудливість у тих, хто зберігає його, щоби нам сподобитися обіцяних благ.