Воскресіння дочки Іаїра, Роберт Ляйнвебер

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять четверту неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Страшно було Іаїру, вельможному начальнику синагоги, впасти до ніг Ісуса і благати Його «увійти до нього в дім» (Лк. 8:41), «бо юдеї вже змовилися, щоб того, хто визнає Його за Христа, відлучити від синагоги» (Ін. 9:22). Страшно йому було ризикувати кар’єрою і громадським стоновищем, страшно йому було поставити на кін все те, що багаторічними трудами і скорботними турботами творилося і збиралося для забезпечення сімейного щастя і життєвого благополуччя. Адже він тому і отримав свою високу посаду, що умів цілеспрямовано і рішуче домагатися свого, не дивлячись на жодні особисті міркування і сентиментальні переживання. Та і відлучення від синагоги дорівнювало вигнанню з товариства гідних громадян, приліченню до жалюгідних язичників, відщепенців, ізгоїв.

Страшно було Іаїру, але удома помирала єдина дочка, виправдання його важкого життя, розрада прийдешньої старості; вона помирала, і усі міркування безпеки, усі резони розсудливості були відкинуті і забуті. Залишилося тільки найдорожче, найцінніше, тобто те, заради чого усім іншим можна нехтувати. І гордий вельможа впав ниць перед убогим проповідником!

Страшно було кровоточивій жінці, яка знала про те, що Закон вважає її нечистою і кожен, хто доторкнувся до неї, теж оголошувався нечистим (Лев. 15:27), так що він «повинен вимити одежу свою й омитися водою», щоб змити із себе осквернення від випадкового дотику до хворої! Як страшно було їй, чиє місце було поза людським станом, поза співтовариством чистих і гідних, увійти до самої гущі натовпу, що оточував і тиснув Христа, щоб відважною рукою доторкнутися до краю одежі Його!

Їй було страшно, але, витративши «на лікарів усе своє майно» (Лк. 8:43), вона, бідна, позбулася останньої надії на зцілення, і їй вже нічого було бажати, і втрачати їй було теж нічого. Одна їй залишилася надія, одне сподівання – Христос, а там – нехай хоч і камінням поб’ють!

Страшно було за колишніх часів просто ходити до церкви. Страшно було хрестити дітей, та так страшно, що за цією простою справою батьки, а частіше бабусі, везли своїх чад у далечінь, щоб не дай Бог начальство на роботі не дізналося, бо – молоді не повірять! – немовлят хрестили в храмах тільки за пред’явленням паспорта батьків, щоб потім повідомити куди слід про здійснення «злочинної акції».

Невже нині настали для нас часи, коли ми можемо наближатися до Спасителя нашого гордо піднявши голову, не ховаючись і не таячись? Невже можливість пережити диво воскресіння і зцілення дарована тепер кожному за так, без всяких зусиль у відповідь з його боку? Коли це так, чому ж не всякий передчасно померлий воскресає і не всякий струджений зцілюється?

А усе через те, що у всі часи і у всіх народів для того, щоб наблизитися до Христа, необхідно було пожертвувати собою, здолати свою гординю, свої страхи, свою невигубну лінь, відмовитися від свого спокою і самовдоволеної упевненості в тому, що будь-яке моє бажання – законне, а тому і мало бути виконане. Іншими словами, які б часи не проносилися над грішною землею, страх, лінь, гріх треба долати завжди, тому що Бог завжди вимагає від людини докладання зусиль. Він прямо і недвозначно проголошує Своїм учням, що «Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Мф. 11:12). Так само і всяке диво, що твориться Спасителем, звершується, як не здасться це комусь дивним, спільними зусиллями Бога і людини. Згадаємо, що навіть Христова любов виявилася безсилою перед лицем невірства громадян «Свого міста» Назарету Галилейського і Сам Спаситель світу «не створив там багатьох чудес через невір’я їхнє» (Мф. 13:58). Не забудемо і того, що у відповідь на прохання апостолів про насичення п’яти тисяч голодних Господь відповів Своїм учням, що розгубилися: «Дайте ви їм їсти» (Мф. 14:16)!

Тоді як ми усі мріємо про те, щоб нашу роботу за нас Бог зробив, наш Бог каже нам: «дайте ви їм їсти», а Його апостол саме нас, ледачих, докоряє в бажанні, не особливо напружуючись, досягти значних результатів, коли пише своїм адресатам в Єрусалим: «Ви ще не до крови стояли, проти гріха змагаючись» (Євр. 12:4). От як! Диво зцілення грішника, диво воскресіння скам’янілої і тому мертвої душі може здійснитися, тільки якщо ми зрозуміємо нарешті, що битися за диво треба «до крові», не обмежуючись кількома, нехай навіть дорогими, свічками!

Диво здійсниться, якщо ми пожертвуємо своєю гордістю, своїм спокоєм, якщо ми здатні будемо відмовитися від вигод і переваг, а то і навіть від життя свого, як це зробили начальник синагоги Іаїр і нещасна кровоточива жінка. Відмовитися заради єдиного потрібного – можливості бути з Христом. Амінь.

Автор: священник Сергий Ганьковський

Усе по темі: 24 неділя після П’ятидесятниці