Проповідь священика Гліба Козлова в Двадцять п’яту неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Багато тлумачів Писання (Феофілакт та ін.) бачать в Єрусалимі сьогоднішнього євангельського читання не просто столицю древньої Іудеї, а образне позначення Єрусалиму небесного, святого міста, раю, тобто місця, а точніше – стану, в якому людина живе з Богом і в Богу, втілена в повноту Його милості і дарів.

Але один з головних дарів – свобода, і людина має можливість, скориставшись цим даром, вийти з небесного міста і зійти, спуститися з раю у світ. Той, хто пішов від Бога, йде і від життя, сили і радості, що подаються Ним, і потрапляє в «пустелю», де легко стає здобиччю «розбійників», тобто своїх пристрастей. Той, хто відмовився від райських дарів, припускається тієї самої помилки, промаху, гріха, який знімає з нього шлюбний одяг, ранить його і лише за милістю Божою залишає хоч і ледве, але все-таки живим.

І не варто гадати, що тут йдеться тільки про людей пропащих і що вкінець опустилися, а звичайній людині, що живе «як усі», турбуватися тут немає про що. В Одкровенні Іоанновому ми читаємо: «Ти говориш: я багатий, розбагатів і ні в чому не маю потреби; а не знаєш, що ти нещасний і жалюгідний, і вбогий, і сліпий, і голий» (Одкр. 3:17). І ось ми бачимо, що і священик «проходив тією дорогою», і левит теж був «був на тому місці». Здається, вони не допомагають пораненому страждальникові через те, що, як і він, пішли від Бога, Який є Любов, і тому як і нещасна жертва розбійників, як і законник, що питає Ісуса, як, нарешті, і усі ми, не можуть виконати таку просту на вигляд заповідь – полюбити Бога і ближнього, не можуть, мабуть, полюбити навіть самих себе.

Значить, йдучи від міста небесного, ми йдемо до розбійників і в битві з ними ми, якщо покладатимемося на самих себе, неодмінно програємо, адже саме надія на себе, а не на Бога для них і потрібна, адже «наша боротьба не проти крови і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6:12). І може здатися, що шансів у цій битві в нас вже немає.

Милосердний самарянин, Доменіко Фетті

Але – і Єрихон у сьогоднішньому уривку, мабуть, не лише прадавнє місто в долині Йордановій, але і місто, розташоване лише за декілька кілометрів від місця Хрещення Боголюдини, місто, біля якого Спаситель був «у пустелі сорок днів, спокушуваний сатаною» (Мк. 1:13). Не випадково тлумачі бачать у милосердному самарянинові не лише добру людину, що узяла на себе труд полегшення фізичних страждань іншого, але і Самого Христа. Господь входить услід за Своїм пропащим, але незмінно улюбленим творінням у пустелю залишення і смерті, зазнає і перемагає спокуси, щоб «визволити тих, що… все життя трималися в рабстві. Бо не ангелів приймає Він, але приймає сім’я Авраамове. Тому Він повинен був у всьому уподібнитися браттям, щоб бути милостивим і вірним первосвящеником перед Богом, для умилостивлення за гріхи народу. Бо оскільки Сам Він перетерпів, бувши спокушеним, то може й спокушуваним допомогти» (Євр. 2:15-18). Бог, як і самарянин, зглянувся над побитим гріхом нещасним і, «підійшовши, перев’язав йому рани, поливши оливою і вином» Своєї благодаті «і, посадивши його на свого осла, привіз його до заїжджого двору», що часто розуміється як Церква, «і потурбувався про нього».

Більше за те, навіть власнику готелю, що піклується про постраждалого не за власною ініціативою і служить за плату своєму постояльцеві, Він обіцяє сповна віддати в друге Своє пришестя за допомогу ближньому.

І ось, у безнадійній, здавалося б, боротьбі в самотньої людини, що заблукала, і з’являється не просто союзник. З’являється Спаситель. «Переможця зроблю стовпом у храмі Бога Мого, і він уже не вийде геть; і напишу на ньому ім’я Бога Мого й ім’я міста Бога Мого, нового Єрусалима, що сходить з неба від Бога Мого» (Одкр. 3:12) «І витре Бог усяку сльозу з очей їхніх, і смерти не буде вже, ні плачу, ні крику, ні недуги вже не буде, бо колишнє минуло» (Одкр. 21:4).

Сьогоднішнє Євангеліє запитує нас: «кого …вважаєш ти ближнім того, хто потрапив до рук розбійників?» Виходить, що ближнім йому був Сам Бог.

І якщо, навіть такі поранені і такі загублені ми Богові ближні, свої, то вже звичайно, не чужі ми і один одному. І підтвердити це включення в коло своїх, засвідчити це обрання хоч би самим собі, ми можемо лише одним – слідуванням за милосердним самарянином, який не теоретичними міркуваннями, а справою показав, що означає полюбити Бога і ближнього як самого себе.

«Тоді Ісус сказав йому: іди і ти роби так само». Амінь.

Автор: священик Гліб Козлов

Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці