Дозрівання для вічності (закінчення)
Евтаназія
Як бути зі смертю? Ось як людство міркує наприкінці XX століття. Людина вже втрутилася у все: від душі – аж до природи, непідвладна їй лише смерть. Ба й на неї починає посягати. Адже ж навіть смерть людина прагне підлаштувати під себе, волить вмирати тоді й так, як їй самій заманеться.
До цього, одначе, був потрібен певний поступ. Першим кроком стало прогнання смерти з громадського життя. Із мертвими вирішили чинити так, аби смерть мала якнайменший вплив на життя суспільства. Головно – мусиш скоро померти, тебе вмить похоронять, невдовзі забудуть, а світ іде далі, якби нічого не сталося. Другим кроком було позбавлення смерти її таємничости та сакральности – святости. Мас-медія поширюють відомості про смерть так, що сприймаємо її бездумно, наче виливаємо склянку води. Смерть має бути така ділова, така звичайна й така публічна, що в ній не залишиться нічого надприродного. Потім зусилля спрямувалося на родинну спільноту. Родина сьогодні функціонує як місце для спільного переночування, ніщо інше її немов не в’яже. Така родина не може бути охоронним середовищем, котре держить людей укупі після народження: у житті, у немочі й під час вмирання. Хвороба та смерть стали технічними проблемами, котрі вирішуються в певних установах. Вмирання стало технічною проблемою, яку вирішують поза родиною.
Це все має величезні наслідки для людини та її ставлення до себе самої та смерти. Якщо колись у благальних молитвах кожен просив: «Від наглої і несподіваної смерти охорони нас, Господи», то сьогодні молиться так: «Дай нам наглу й непомітну смерть, Господи». Смерть має вдарити по людині швидко й не лишити часу для роздумування та болю. А якщо це не завжди вдасться, то, зрештою, людина може прийняти рішення, аби собі смерть «замовити». У цьому якраз полягає евтаназія: смерть спрямована проти мене, замінити технічною смертю, котрою людина сама вмерти не мусить.
Ціна за заміну людської смерти на технічну є висока. Якщо біль та смерть зредукувати лише на те, з чим можна технічно упоратися, зредукується тим і людина. Де занадто небезпечно розуміти смерть по-людському, там потім занадто небезпечно бути й людиною. Тому ставлення до смерти визначає одночасно й ставлення до життя. Смерть – це головне питання, чим властиво людина є. Неповага, котру сьогодні бачимо до життя, тісно пов’язана з відкиненням питання смерти.
«Станете ви, немов Боги» (Бут. 3:5), – сказав диявол Адамові та Єві в раю. Відтоді диявол постійно підкидає поновленою цю інформацію. Феномен евтаназії – це одна з його перемог.
Страждання
Коли б спитати людей, яке вмирання вони б собі вибрали, правдоподібно більшість із них би відповіла: «Лише аби я довго не терпів». Якщо хтось помре після короткої хвороби, так само чуємо: «Добре, що хоч довго не мучився». Але на траурних оголошеннях часто читаємо таке повідомлення: «Помер після тяжкої і довготривалої хвороби». Дійсно, чимало людей прямує до смерти дорогою багаторічного страждання. Ліжка вдома та в лікарнях свідчать про велике терпіння недужих. Їхні тумбочки повні різноманітних ліків. Важкими є для них сонячні дні, та ще важчими – темні ночі. А до того додається найважче питання: «Для чого це все? Чому я терплю, а з вікна своєї кімнати спостерігаю радість життя? Бачу людей, старших від мене, які зробили, може, більше зла, ніж я, людей, що були хворі, а все ж таки одужали, лише я вже не маю жодної надії…»
Знайти відповідь на сенс терпіння допоміг людям Сам Бог. Поступово Він об’являв їм сенс терпіння. Важливим етапом у цьому пізнанні є старозавітня книга Йова, яка розкриває проблеми терпіння та Божої справедливости. Побожний та багатий Йов зазнав великих страждань, коли втратив свій маєток, трагічно загинули всі його діти, а тіло його було одною великою раною. Коли Йов лишився без маєтку й дітей, зміг іще сказати: «Господь дав, і Господь узяв… Нехай буде благословенне Господнє Ім’я!» (Йо. 1:21). Важко йому, однак, було змиритися зі стражданням, яке його спіткало. Йов жив у переконанні, що постійно був вірний Богові, й тому не хотів прийняти свого терпіння як кару за гріхи. Зі своїми друзями він намагається розв’язати цю проблему, але без успіху. Щойно коли стрінеться з Богом, спізнає, що Він рядить людським життям, а Його пляни є деколи для людини незрозумілі. Тому людина нехай повністю довіряє себе Божій волі.
Сенс терпіння явив людству Ісус Христос. Учням Він сказав, що Сам терпітиме, буде відкинутий і помре на хресті й так увійде в славу Свого Отця. Також Ісус закликає добровільно кожного дня брати свій хрест і наслідувати Його. Страждання, як його представляє Христос, має, отже, спасенний вимір. Ним входимо до вічної слави. Якщо терпляча людина з’єднає своє терпіння з Ісусовим хрестом, якщо впокориться Божій волі, земна кончина її стане початком нового життя в блаженній вічності разом з Ісусом Христом.
Вартість
До відомих фізично уражених людей належить американка Джоні Ірексон Тада. У своєму світі вона відома картинами, котрі малює устами, а також бестселерами. В одній із цих книг Джоні Ірексон роздумує над такими словами Ісуса: «Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що назамін дасть людина за душу свою?» (Мр. 8:36-37).
Якщо б можна було підрахувати вартість світу з усіма його багатствами, то з цього постала б цифра з великою кількістю нулів. Ісус же сказав, що наша душа варта більше, ніж увесь світ. Чому життя має таку високу вартість? Саме тому, що нас сотворив Бог. Ми – цінні шедеври, бо нас сотворив істинний Мистець. Хоч гріх і спотворив образ життя, та не змінилася його вартість, котру дав йому Бог.
Авторка згадує модератора, котрий дає глядачам повчальні лекції з поміччю предметів. В одній частині модератор піднімає стару розвалену скрипку, на якій уже відламана кобилка та порвані струни. Скрипку цю можна викинути на смітник. Модератор показує скрипку глядачам так, аби могли прочитати, що написано всередині неї. Було там прізвище: Страдіварі. Модератор сповіщає глядачам, що ця скрипка коштує 100 тисяч долярів. Усі надзвичайно здивовані. Не відразу розуміють те, що цей музичний інструмент має таку велику вартість не через свій стан, а через людину, котра його зробила. Дуже важливе те ім’я, що написане всередині.
Джоні докінчує міркування думкою, що й ми маємо на собі підпис Бога. Боже ім’я надає нам безцінну вартість, і ніхто не може цієї вартости знизити, хоч би ми були так пошкоджені, що дехто нас би вже не вважав людьми.