Розбійники

До особливих духовних радостей належить і та, коли хтось примириться з Богом бодай на смертному одрі. Інколи з того тішиться чоловік (дружина), родичі й священик. Тоді усвідомлюємо собі велич Божого милосердя та сенс наших молитов і жертв за навернення грішників. Та й похоронні обряди переживаємо з внутрішньою радістю.

Та інколи навернення до Бога навіть у критичних хвилинах життя марно чекати. Є люди, котрі й перед смертю не бажають примиритися з Богом. Часто, на жаль, вони відкидають ті особливі нагоди, котрі їм пропонують в останніх хвилинах життя. Кожний священик із свого душпастирського досвіду може говорити не лише про навернення людини до Бога, але й про відкинення.

З Ісусом розп’ято двох розбійників. Були це єдині люди в історії світу, котрим випав привілей вмирати з Божим Сином. Вони обоє мали подібну злочинну минувшину, однакову болісну теперішність, але різне ставлення до оцінювання своїх учинків та розуміння Ісуса. Не можемо однозначно сказати, що обидва злочинці знали про Ісуса. Але з розмови на хресті таки, очевидно: вони вважали Його Месією. Різниця лиш у тому, що месіянство Ісуса один розбійник розумів як земну владу, а другий – як Небесне Царство. Тому той перший грубо та нетактовно жадає від Ісуса, аби Він урятував їх для земного життя. Не усвідомлює собі, що терпить заслужено, не має почуття жалю і не прагне навіть вічного царства. Другий розбійник поводиться протилежно. Він знає, що вмирає заслужено. Знає і те, що Христос терпить та вмирає невинно. Він вражений, як терпляче Ісус зносить великі болі. Спізнає, що той Чоловік відходить до іншого «світу» і хоче йти туди з Ним, і це його приводить до чудової просьби: «Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє!».

Ставлення двох злочинців до Ісуса пояснюють нам різні ставлення і сьогоднішніх людей до Нього перед лицем смерти. Люди, котрі не мають ніякої релігійної моралі, живуть лише для цієї землі і хотіли би саме такого Бога, Котрий би сповняв їхні земні амбіції; люди, котрі знищили в собі навіть найменші паростки віри, – тільки в передсмертних хвилинах можуть стати міркувати інакше. Коли ж людина, навіть якщо й не прожила свій земний вік найліпше, збереже хоч найменше критики супроти себе, якщо усвідомить, що її життя вже поволі кінчиться на цій землі, і якщо хоче вернутися до віри, котру колись мала, то може відчути в останніх хвилинах життя любов Ісусового милостивого серця.

Святі

Чимало молоді виявляє ледь не божеську пошану до популярних співаків та музичних груп. Є і меншість, котра це мистецтво не визнає і відвідує концерти лише класичної музики або оперні твори великих майстрів. На питання, яка різниця між співаком, котрий виконує популярну пісню, та співаком, котрий виконує арії, є і така відповідь: естрадна поп-зірка не конче мусить мати особливий талант. Часто досить досконалої техніки, приголомшуючої рекламної кампанії, на котру витрачається багато грошей, захоплюючої пісні – і зірка з’явилася на світі. На противагу цьому, оперний співак мусить передовсім мати дар голосу від Бога. Йому не допоможе ні техніка, ні реклама: він або вміє співати, або ні. Напевно, і він мусить багато робити для того, аби дар голосу розвинути так, щоб заспівати навіть найскладніші композиції.

Якщо Церква когось проголосила Святими, то це не були зірки, котрі засяяли на коротку мить, а потім згасли. Святих можемо радше порівняти до оперних артистів, котрі дар віри розвинули аж так добре, що витворили зі себе справжніх майстрів, котрі жили за Євангелієм. Тим-то дуже слушно, аби ми їхнє життя пізнали, вміли підбадьоритися їхнім прикладом і ублагородили, розвинули в собі дар віри. Святі не вчать нас лише того, як маємо жити, аби ми щонайбільше уподібнилися до Ісуса, а вчать також, як маємо вмирати. Коли читаємо в житіях про їхнє переставлення до вічности, то це завжди для нас гарні заохочення жити й умерти так, як вони.

Наприклад, безцінна для нас розмова св. Авґустина з матір’ю, св. Монікою, перед її смертю. У своїй «Сповіді» Авґустин пише, що вони розмовляли про радості вічного життя. Мати тоді сказала: «Сину мій, вже ніщо не тішить мене на цьому світі… Лиш одного я прагнула: ще якийсь час побути в цьому житті, щоб тебе побачити як християнина перед тим, як помру… І Бог дав мені це в повноті… Що тут ще мені робити?» Авґустин зі своїм братом між тим радилися, де похоронити матір: чи в італійській Остії, чи в Африці. Коли розмову цю почула Моніка, то поглянула на них і сказала: «Тіло моє поховайте будь-де. Не журіться ним. Лише про одне вас прошу: пам’ятайте про мене при Господньому престолі, де б ви не були».

Моніка перед смертю тішилася вічним блаженством. Радувалася, що її діти стали християнами. Не журилася, де похоронять її тіло. Хотіла від своїх дітей, аби пам’ятали про неї на Службах Божих. Яка тут відчувається різниця порівняно з іншими людьми. Дехто вмирає в ненависті та відчаї. Хтось залишає по собі невіруючих дітей. Ще інші думають про пам’ятник по собі, а не про молитву перед вівтарем. І тому нам Церква дає за зразок Святих, аби вчили нас спрямувати наше життя на вічні цінності. Їхній життєвий приклад є для нас цінніший, аніж приклад людей, котрих дає нам за зразок реклама, гроші та проминаюче сучасне мистецтво.

Думки для похоронних відправ