Милосердя

Людського життя не вистачить на те, аби людина цілком зрозуміла та повірила Божій любові. Образи, котрі нам в Євангеліях про Божу любов представляє і одночасно здійснює Ісус Христос, так гідні Бога, що деколи противляться людській логіці. Притча про шукання заблуканої вівці (Лк. 15:3-7); притча про робітників у винограднику, згідно з котрою дістануть однакову плату так ті, котрі працювали від ранку, як і ті, що працювали лише коротко (Мт. 20:1-16); притча про блудного сина (Лк. 15:11-32) або подія на хресті, де Ісус обіцяв небо розкаяному розбійникові (Лк. 23:43), – це образи, котрі в повній красі зображають Боже милосердя.

Чому Ісус представив нам такого Бога? Чому Він Сам був навіть більше милосердний, аніж справедливий? Чому так любив грішників? Ісус представив нам милосердного Бога, аби запевнити, що хоч Бог знає, які ми грішні, все ж таки любить нас. Він любить не задля наших чеснот, а таких, які ми є. Та це не означає, що ми не маємо бути чеснотливі. Ісус виходить назустріч нашому людському досвіду. Ніхто не стане ліпший тоді, коли ми будемо його ненавидіти. Змінити можна тільки тоді, коли людину любитимемо такою, яка вона є. Якщо Ісус жив і помер задля нашої зміни, то, звичайно, Бог не бажає через ненависть змінити Своє створіння. Ненависть плодить ненависть. Тільки любов та милосердя спроможні перемінити серце.

Учитель

Ми завжди любили й любимо таких учителів, котрі говорять не лише з книг, але й з досвіду власного життя. Ісус теж не був би нам такий близький, коли б лише повчав, як маємо приготуватися на смерть. Ісус близький нам, бо вчить власним прикладом. Його смерть на хресті є для нас дуже повчальна.

У словах: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» (Мт. 27:46) – ніби вчувається велика покинутість, котру переживав Ісус. Це одна з властивостей вмирання, що людина почувається ніби полишена Богом у тій найважливішій хвилині життя. Можливо, цей момент є найважчим і останнім випробуванням нашої віри, та все ж ми мали б повторювати в тій хвилині й такі слова Ісуса на хресті: «Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!» (Лк. 23:46). Це останнє і найважливіше бажання, котре людина може звернути до Бога, і підсумок цілої життєвої любови та довіри Богові. Це вмирання з молитвою на устах і є віддання життя його Подателю. А останнє слово Ісуса «Звершилось!» (Ів. 19:30) виражає те, що людина сповнила волю Отця і може померти. Нічого радіснішого не бажає людина в останніх хвилинах життя, як лише почуття, що ми зі своїм життям, з Божою поміччю, впоралися. І хоч у ньому були, можливо, провини та падіння, відчай та невірність, завжди нам Бог давав силу, аби ми свою життєву місію сповнили.

Часто просім у молитві, аби одного разу і ми могли ті слова сказати, щоби Отець після смерти прославив наше життя у Себе.

Програмування

Нікому з нас не до снаги запланувати власну смерть. Можемо бачити вмирання інших, можемо бажати, як би ми хотіли померти, можемо про смерть читати різноманітні книги, але це не допоможе нам для постанови: «Саме так хочу і мушу померти». Феномен смерти – у тому, що його кожний мусить пережити неповторно й самостійно. А якби хтось навіть детально розповів про перебіг помирання, хоч би навіть і з’явився мертвий, – це нам не допоможе. Буде це перебіг його смерти, наша ж смерть – інакша. Кожна людина інша в житті, так само кожен своєрідний у вмиранні. Назовні спосіб умирання може бути в багато чому подібний у більшости людей, але те, що людина переживає у своєму нутрі в мить, коли помирає, – лише її переживання, котре вона бере зі смертю до гробу, воно вмирає разом з нею.

Це, однак, не має привести нас до відчаю, а радше наповнити душу очікуванням, подібним до того, коли мати перший раз приводить дитя на світ. Нам слід послухати бажання Церкви та молитися за щасливу й спокійну смерть. Хоч собі тепер не вміємо уявити, як будемо смерть переживати: чи в мирі, чи в якомусь бунті, та просім, постійно про силу віри, надії та любови. Просім про поміч Божого милосердя, аби ми в хвилину вмирання відчули Божу любов та Ісусову смерть, котру Він жертвував за нас.

Думки для похоронних відправ