Роздуми Марії Яреми, що присвячені апостольському читанню в 4-ту Неділю Великого посту . . .

Уривок Послання до євреїв, приписаний для читання в четверту неділю Великого посту, починається пригадкою про обітницю Бога Авраамові (див. Бут. 12:2-3). Бог обіцяє старозавітному патріархові, що благословить його усілякими ласками та обдарує його потомством. Авраамові чимало часу довелося чекати на здійснення Божої обіцянки, адже жінка його була неплідною (див. Бут. 11:30), та все ж, згідно з обітницею, після тривалого часу «зачала і народила Аврааму сина у старості його в час, про який говорив йому Бог» (Бут. 21, 2). Каже автор Послання до євреїв, що Авраам «осягнув обітницю завдяки довгій терпеливості», адже всупереч законам природи не втрачав надії на потомство у своїй старості, а й не зневірився в Бозі, коли наказано було йому принести довгоочікуваного потомка на всепалення (див. Бут. 22:2 і далі).

Сам Бог поклявся йому, що виконає обіцяне (див. Бут. 22:16). «Неможливо, щоб Бог казав неправду», але, бажаючи запевнити людину, використовує для ствердження клятву. Автор Послання до євреїв виразно наголошує, що обітниця, дана Богом Авраамові, стосується також і нас, «спадкоємців обітниці», тих, які повірили в Христа та «прибігли прийняти надію, призначену нам». Це наче друга частина обітниці, яка знаходить своє сповнення в Ісусі Христі. Не лише Авраамові і старозавітним праведникам призначена обітниця благословення, але й нам – новозавітним потомкам батька віри, тобто Авраама. У цій обітниці ми маємо «мати сильну заохоту» у всіх труднощах та непевностях життя.

У Бозі ми маємо опору, Ним кріпимось. Бог – наче якір, що стримує корабель (нас самих) від зруйнування морським шквалом (пристрастями житейськими і нападами лукавого). Якщо дозволяємо Богові тримати нас при собі, наш якір закинений «за завісою» (йдеться про храмову завісу як символ, що відділяв земне від небесного), тобто у Святому святих – у раю. Туди ввійшов як предтеча людського входження Христос – Бог і Людина. Предтечею Христос названий тому, що Він першим у людському єстві увійшов у рай, зачинений після переступу Адама, та відкрив його всім людям Своїми страстями та воскресінням.

Авраам повірив обітниці Божій, і терпеливо очікував її здійснення, і не сумнівався, що Бог дотримає клятви, і не узалежнював свою віру від законів природи та людської логіки. «Авраам повірив Богові» (див. Бут. 15:6). І Бог дарував йому все те, чим обрікся. Нам же Бог дарував не менш велику обітницю: «Ось Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мф. 28:20). Та ми нерідко Йому не віримо, сумніваємося, заперечуємо. Ми більше віримо людям, їхнім обітницям, коли наступають труднощі. Ми більше схильні в бідах звертатися по допомогу до людей, ніж до Бога. Ми більше звикли якорем нашого життя робити власні знання, вміння і стосунки з людьми. А такий якір непостійний і слабкий. А така наша «віра» в обітницю Божу тримає нас у земному просторі життя, не вводячи «за завісу», де простір небесний.

Роздуми над недільними читаннями