Проповідь священика Сергія Ганьковського в 5-ту Неділю Великого посту . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Всяка людина, створена за образом і подобою Божими, наділена Творцем властивістю божественної свободи. Кожна людина, хоче вона того чи ні, вільна. Про це в одному зі своїх Послань каже апостол Павло: «До свободи ви покликані, браття» (Гал. 5:13). А от його слова з іншого Послання: «Усе мені дозволено, та не все корисне; все мені дозволено‚ та ніщо не повинне володіти мною» (1Кор. 6:12). З цього останнього висловлювання ясно, що свобода може бути істинною і уявною, бо свобода споживати дуже скоро стає новою формою залежності, перетворюючись на свого роду ідолослужіння, а істинна свобода – там, де людина невимушено віддає те, що має, уподібнюючись у цьому Самому Христу, Який сказав Своїм учням: «Тому любить Мене Отець, що Я душу Мою віддаю, щоб знову прийняти її. Ніхто не відбирає її від Мене, але Я Сам віддаю її. Маю владу віддати її і владу маю знову прийняти її» (Ін. 10:17,18).

Богоподібна свобода людини полягає, зрозуміло, не в тому, що вона може сказати собі: «Хочу сосиски їм, а хочу – телевізор дивлюся». Наша свобода взагалі не в «плоті і крові», хоч би тому, що «плоть і кров успадкувати Царства Божого не можуть, і тління не успадкує нетління» (1Кор. 15:50). Можна впродовж довгого життя упиватися можливістю придбавати і володіти, бажати і домагатися бажаного, щоб врешті-решт неминуче лягти в землю і стати порохом, бо «ніякий блудник‚ чи нечистий, чи користолюбець, який є ідолослужителем, не має спадку в Царстві Христа і Бога» (Еф. 5:5). А можна послідовно відмовлятися від того, що апостол називає «плоттю і кров’ю», можна зживати, винищувати в собі «стару людину» (Еф. 4:22), зростаючи в самопожертвуванні і любові, аж до уподібнення в цьому Самому Христу Спасителю.

Усе це потрібно пам’ятати для того, щоб правильно зрозуміти драматичну колізію сьогоднішнього євангельського читання, зрозуміти, чому раптом учні Господні, які в страху і хвилюванні йшли за своїм Учителем в Єрусалим, так обурилися на синів Зеведеєвих, коли два брати попросили Христа: «Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй» (Мк. 10:37).

Що ж поганого в бажанні опинитися поряд з Христом у мить, коли Божественний Учитель тріумфально завершить виконання доручення Бога-Отця, коли ціною Своєї Пречистої Крові Він врятує людину від рабства гріху, коли Царство Боже запанує в усьому всесвіті, коли дійсно Бог буде усім в усьому? Зрозуміло, нічого поганого в такому бажанні немає. Питання тільки в тому, якою ціною буде куплено право співцарювати з Христом у Його Вічному Царстві.

Для Самого Сина Божого – це ціна Хреста, а це означає, що ті, хто бажає опинитися поряд з Ним у невечірній славі Царства, теж мають бути готовими випити чашу хресних страждань, тобто, за словом апостола Павла, розіп’яти «плоть свою …з пристрастями і похотями» (Гал.5.24) і таким чином уподібнитися Христу, ставши тим самим у повному розумінні слова «преподобними».

І сини Зеведеєві, і ті, хто гнівався на Якова та Іоанна, у цей момент ще погано розуміють трагічний сенс подій, які передбачив їм Господь. Його слова: «Син Людський виданий буде первосвященикам і книжникам, і осудять Його на смерть, і видадуть Його язичникам; і знущатимуться з Нього, і битимуть Його, і обплюють Його, і уб’ють Його» (Мк. 10:33,34) – не сприймаються ними як груба і жорстока реальність. Вони і не підозрюють, як тужливо, як відчайдушно самотньо стане ним, коли це станеться. Їм ще невідоме те моторошне почуття безнадійності, яке опанує усіх учнів, коли з вершини Голгофи потряс основи світу страшний крик Сина Божого: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (Мф. 27:46).

Яків та Іоанн ще не розуміють усього цього. Коли вони чують слова Спасителя про Царство Боже, що «прийшло в силі» (Мк. 9:1), ним уявляється щось на кшталт залізних легіонів, що змітають усе на своєму шляху. Вони доки не здогадуються, що Бог переможе світ, Своєю «смертю смерть подолавши».

Але і їх опоненти, ті самі десять апостолів, які «почали гніватись на Якова та Іоана» (Мк. 10:41), обурені, як ним здавалося, владними домаганнями своїх побратимів, теж помиляються у своїх оцінках реальності. Їх голови теж зайняті дріб’язковими розрахунками. Вони про «першість честі» піклуються, забуваючи про те, що на усіх них, так само як на їх Божественного Учителя, чекає небувала мука Хреста. І якщо правда, що «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох» (Мк. 10:45), тоді не лише апостоли, тоді і ми з вами повинні розуміти, що шлях до нашої Пасхи, шлях до Царства Божого пролягає через Голгофу, через самозречення, через вільний вибір Хреста, який можливий тільки серцем, здатним самозабутньо любити, бо навіть «якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи» (1Кор. 13:3). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 5 неділя Великого посту